Глава 47

Глава 47

Побачивши в руках чорної маски шприц, Маріца настільки злякалася, що миттєво забула не тільки про губи молодшого брата її чоловіка, що зводили її з розуму, алей й про свій подив з цього приводу.

– Що це? Що ви збираєтесь із цим робити? – судомно видихнувши, з жахом прошепотіла вона.

– Не бійся, кохана, ти відчуєш лише легкий укол, – ніжним, воркітливим голосом повідомив їй найкрасивіший, найдобріший, найніжніший і взагалі най-най чоловік на світі.

Тим не менш, слова його не заспокоїли… Навпаки, саме зараз їй стало по-справжньому страшно.

Кохана? Та він божевільний! І вона теж божевільна! Раз продовжує милуватися кожною рисою його обличчя та мріяти про його поцілунки. Та що там поцілунки, їй хоча б пальчиком до нього доторкнутися. Нехай навіть тільки до одягу.

«Та що це зі мною?!» – родумки заволала вона. – «Отямся, Маріцо!»

– Що це? Що то за препарат? – прошепотіла вона пересохлими губами. – Не треба… Будь ласка… Я боюся уколів! – благала вона. І сама ж і вразилася як жалюгідно, плаксиво й водночас істерично пролунав її голос.

На обличчі най-най у світі чоловіка, знову розцвіла ніжна посмішка. Така ніжна і така справжня, що Маріца навіть забула про те, що він божевільний. І не тільки про це… Вона забула також і про те, що вона прикута кайданами до вівтаря і що в руках чорної маски шприц, наповнений невідомим їй препаратом. Який, цілком можливо, міг виявитися отрутою. І, напевно, не згадала б ні про що з вищезгаданого, якщо б не потягнулася до коханого й у ту ж мить не брязнули ланцюги. Не кажучи вже про те, що чорна маска навіть не думав ховати шприц.

– Будь ласка, не треба! – знову благально попросила вона.

– Тобі може й не треба, а мені треба! – безапеляційно оголосив чорна маска й рішуче попрямував до своєї безпорадної полонянки.

Маріца не думала, що можна відчути більший жах, ніж той, що вона вже відчувала, але раптово її затрясло так, що вона буквально оглухла від дзвону ланцюгів. При цьому від болю, що пронизав її зап’ястя й щиколотки й миттєво поширився по всьому тілу вогненною блискавкою, у неї потемніло в очах... Однак, на її жаль, свідомість вона так і не втратила…

– Будь ласка, не треба!!! – вкотре істерично заволала вона, хоча й розуміла, що її благання марні.

Проте вона помилялася. Її благання виявилися зовсім не марними. Вони були почуті.

Коли чорна маска була вже буквально за півкроку від неї, важкі обшиті металом двері раптом здригнулися від сильного удару. Слідом за яким відбувся ще один. Такий же ж сильний поштовх. Потім ще один. І ще один.

Чорна маска зупинився й розгублено глянув на двері.

– Ми чекаємо на когось ще? – здивовано запитав лже-Ніколас.

– Зрозуміло, ні, дурепа! – прогарчав чорна маска. Слідом за чим, попри стукіт у двері, усе одно рушив до полонянки.

Але хто ж йому дозволив!

Тільки не той, хто був за дверима.

За дверима? За якими, даруйте, дверима?

Ах, так, тими самими, що, не витримавши сили чергового бойового заклинання, безславно впали до ніг переможця.

– Що, не чекав? – водночас тріумфально й зловісно посміхнувся переможець. – Поговоримо?

* * *

Простеживши очима за тим, як богатирська постать Олдена Рагнвальдського ховається у вході в печеру, Ілберт Смартіс перевів погляд на Високого лорда й поцікавився:

– Ваша Високосвітлосте, як щодо угоди? Я знімаю з вас імператорський ордер й повертаю вам цілою та неушкодженою вашу невістку, а ви даєте мені слово, що, по-перше, не покалічите мене, а по-друге, дозволите мені робити МОЮ РОБОТУ!

На щоках Високого лорда заграли жовна. Йому дуже не хотілося обіцяти виродку, що паралізував його, ні перше, ні друге, проте ще менше йому хотілося залишатися безпорадним.

– Вона у порядку? З Маріцею усе гаразд? – уточнив він.

– Судячи з ауромеру, вона цілком у порядку, – запевнив його виродок.

– Добре, я даю слово, – кивнув Ніколас. – Але, – підняв він вгору вказівний палець (так, пальцями він міг рухати). – Якщо твій ауромер мені збрехав – ти покійник! – попередив він.

Ілберт Смартіс кивнув головою.

– Домовилися! – повідомив він й, знявши з Високого лорда імператорський ордер, простяг руку.

– Обійдусь! – Не прийняв допомогу Ніколас.

– А от я без вас, на жаль, ні, – зітхнув головний дізнавач. – Я сподіваюсь ви зможете провести нас у печеру так, щоб ніхто з тих, хто всередині неї, цього не відчув?

Його Високосвітлість відповів зневажливим поглядом.

– Чудово! – проголосив Ілберт Смартіс й зловивши Високого лорда на слові, точніше, на погляді, промовив: – Тоді, ведіть!

* * *

На відміну від чорної маски, який застиг статуєю, побачивши, як злетіли з петель двері та як у отворі з’явився громила, Лже-Високий лорд не розгубився: миттєво сформував атакуюче заклинання, так само миттєво запустив й... настільки ж миттєво звалився, як підкошений, отримавши в лоб своїм же повітряним кулаком.

Подумки обізвавши дружину ідіоткою за те, що вона, «не знаючи броду полізла у воду», Квентін у той же ж самий час щиро їй заздрив: він би й сам з величезним задоволенням звалився у непритомність, бо надто добре знав оцей погляд, що метав у нього блискавки – Олден Рагнвальдський був у сказі. А коли Олден Рагнвальдський був у сказі – розмовляти з ним було марно.

Але оскільки вибору у Квентіна усе одно не було, він усе ж таки спробував:

– Поговоримо, – наскільки це було в його силах, спокійним голосом, погодився він, намагаючись виграти час, щоб сплести щит.

Партнер був усе ще потрібний йому живим. Як і ціла лабораторія. Тому він не став атакувати супротивника слухняним його волі полум’ям, а почав плести багатошаровий повітряний щит.

– Але не прямо зараз. Як бачиш, ти дещо не вчасно… – почав Квентін пояснювати те, що, на його думку, було очевидно також й його поплічнику, сподіваючись на те, що інтереси справи у того візьмуть гору над люттю. Проте ні його думка, ні його пояснення вбитого горем батька не цікавили.