Глава 45

Глава 45

Ніколас, як міг, відбивався від безсердечної та жорстокої людини, яка намагалася його розбудити, але наполегливо-верескливий голос, що зривався на плач й безперестанні стусани то в плече, то в груди, то в щелепу таки змусили його прокинутися.

Він сів у кріслі й тупо витріщився у простір перед собою затуманеним поглядом. У голові знову відновили свою довбучу діяльність дятли… І, здається, цього разу їх було не двоє, а більше, рото-роздирально позіхаючи, подумав Ніколас… І тут же ж з болем у кожному міліметрі черепа та щелепи зрозумів: ні, не здається – дятлів цього разу таи більше, набагато більше…

Що було не дивно: за останні три доби він спав не більше ніж дві-три години від сили, та й ті уривками по двадцять-тридцять хвилин. Та ще й і в одязі й виключно у робочому кріслі. За що, щоразу після пробудження, розплачувався ломотою у м'язах й свербежем по всій поверхні тіла. Й при цьому свербіло усе й відразу.

От і зараз: м’язи неприємно нили, а тіло нестерпно свербіло. Ніколас потягнувся правою рукою, щоб розім’яти затерплу шию, а лівою...

І тут же схопився обома руками за голову, оскільки саме цей момент вибрали невиразно знайомі дитячі голоси, щоб безбожно голосно та дзвінко заволати йому у праве вухо:

– Ну, чого ж ти сидиш? Ти ж вже прокинувся!

Міцно стиснувши череп, щоб той не надумав розсипатися на черепки під натиском звукової атаки, Ніколас повільно повернув голову у бік дітей, що продовжували обурено волати у всю горлянку.

– Нумо, чого ж ти сидиш?! Ти маєш їй допомогти! Вона зникла! Нумо вставай та йди її шукати! Її там, може, вже вбивають, а ти сидиш тут і нічого не робиш!!!

Ніколас сфокусував погляд і, нарешті, впізнав голоси, та й, звичайно, тих, хто голосив.

– Анрію? Леоне? – не вірячи своїм очам та вухам, уточнив він. Протер очі, але діти нікуди не зникли.

– Дядько Ніку, ну йди вже ж!!! – схопили його за руки хлопчаки, марно намагаючись стягнути його з крісла. – Іди її шукати!

На заплаканих обличчях хлопчаків і в їхньому голосі було стільки страху та занепокоєння, що не тільки Ніколас одразу ж остаточно прокинувся, а й дятли затихли.

– Кого? – стривожено уточнив він.

– Ма-а-аму! – заволали у два голоси хлопчаки. – Вона зникла! І її ніде нема! Взагалі ніде! А ми шукали! Скрізь шукали! – шморгаючи носами і витираючи сльози, на перебій доповідали вони стан справ.

З крісла Ніколас, у буквальному значенні слова, вистрибнув. На ходу застебнув на собі пояс із мечем й стрілою полетів на вихід.

– Мені потрібні Ілберт Смартіс та капітан Маріус! Негайно!

Після чого перевів погляд на заплаканих хлопчаків:

– Ходімо, хлопці, я відведу вас до… – він на мить замислився, кому ж довірити дітей, які не знаходять собі місця від страху за матір, – до Вівіан, – закінчив він, згадавши як швидко дівчина порозумілася з його племінниками.

– Ні, Ніку! – вперлися хлопчаки. – Ми підемо не до Вівіан, а з тобою! – безапеляційно оголосили вони. – Зникла НАША мама, Ніку!

Поглянувши на повні рішучості дитячі личка, Ніколас зрозумів, що ніякі вмовляння тут не допоможуть. Однак і з собою брати дітей також був не варіант… І тому, іншого вибору, окрім як ментальний вплив на племінників, у нього не було…

– Вибачте, хлопці, – погладив він обох хлопчаків по голові. – Точніше, я сподіваюся, що ви мені усе ж таки вибачте... Але цього разу буде, по-моєму…

У цей момент, у супроводі стражника, з’явився Ілберт Смартіс, який на відміну від Ніколаса мав такий вигляд, наче тільки-но й сидів та чекав під дверима, коли ж його вже покличуть.

– Тільки не кажіть мені, що ми втратили ще одну вашу наречену?! Бо твою ж предвічну метелицю! Я був певен, що цього разу ми вже усе врахували! – «привітав» він Високого лорда, зупиняючись. – Але навіть якщо ми прорахувалися, він також прорахувався! – грізно проголосив головний імперський дізнавач. – Смерть нещасної дівчини йому нічим не допоможе! Тому що спочатку ми з ним розберемося, а потім вже займемося тілом його чергової жертви. Я, до речі, йшов за вами. Але ваш гвардієць мене випередив. Ваша Високосвітлість, ходімо, нам не можна втрачати й секунди! Розумію, що це неповага до покійної дівчини, але їй вже усе одно! – на цих словах він розвернувся й вирушив у той же ж бік, звідки щойно прийшов. – Як, до речі, звуть нещасну? – долинуло до збентеженого Високого лорда, якому нічого іншого не залишалося крім, як рушити слідом за головним дізнавачем, потягнувши за собою також слухняних його волі племінників, яких він весь цей час тримав за руки.

– Маріца, – автоматично відповів він і поспішив пояснити, щоб не вводити імперського дізнавача в оману: – Вона зникла!

– Маріца? Маріца зникла? – з полегшеним видихом перепитав Ілберт Смартіс. – Фу-ух! Усього лишень? Слава богам!

– УСЬОГО ЛИШЕНЬ?! – розлютився Ніколас. – Її діти так не вважають! І я так не вважаю! Ваше щастя, що я наклав на них закляття підкорення волі, і вони вас не чують. До речі, куди ви нас ведете?

– Нас? – Ілберт Смартіс так здивувався, що, попри те, що він дуже поспішав, зупинився, розвернувся усім корпусом і ще більше здивувався…

– З вами діти, – повідомив він свого супутника. І оторопіло поцікавився: – І звідки вони взялися?

– Я в курсі, що зі мною діти, – хмикнув Ніколас. — А взялися вони звідти, звідки й усі діти беруться! З утроби матері! Тієї самої матері, на долю якої вам начхати!

– І навіщо ви їх із собою тягнете? – проігнорувавши уїдливий випад співрозмовника, поставив наступне запитання здивований головний дізнавач.

– Тому, що мені їх потрібно на когось залишити, а кімната Вівіан якраз у цій частині замку. До речі, тільки тому я йду з вами в один бік! А не тому, що ви так розпорядились! – роздратовано пояснив Високий лорд, даючи тим самим зрозуміти, хто є хто у цьому замку.

– Але ви самі просили повідомити вас, як тільки Жордан чи Квентін зробить свій наступний хід? – здивувався Ілберт Смартіс. – Та й не обійтися нам без вас, він же ж…