Глава 44

Глава 44

Щодо Олдена Рагнвальдського Ельжбета була і права, і не права одночасно. У нього, й справді, замість серця був обчислювальний артефакт. Проте смерть дочки стала для нього дуже важкою втратою. Бо він втратив не лише доньку, а й однодумця та партнера…

Слід зазначити, що він дійсно, й справді, вірив у те, що у такого серйозного, хитрого та впливового ділка та майстерного мага, як лорд Квентін Лонгартський, усе схоплено. Та і як йому було у це не вірити, якщо він дуже й дуже багато знав про таємничі справи Квентіна. Що, на жаль, було взаємно, оскільки Олден і Квентін вже багато років були партнерами. І всі ці роки Квентін з обожнюванням дивився на його доньку. Та й Ітані він теж був небайдужий.

Вірив і усе ж таки сумнівався: бо розумів, що ризик є і що донька в нього лише одна. Проте жадібність й самовпевненість перемогли. І не лише його, але й Ітану. Його донька вірила, що здатна зачарувати будь-кого, навіть божевільного. Тим більше не справжнього. Бо Олден та Ітана знали, що саме Квентін контролює «безумство» свого брата. Але чи їм було його за це судити?

Саме тому Олден й не сумнівався, що Квентін зможе подбати про те, щоб з його дівчинкою нічого не сталося на відборі. Як не мав він сумнівів і в тому, що Квентін виконає свою обіцянку і простежить за тим, щоб його дівчинка отримала належні їй, як вдові Високого Вогняного лорда, спадщину та становище. Ще б бак він не простежив! Адже Квентін був упевнений, що після того, як він одружується з Ітаною, усе це стане його.

Олден та Ітана в останньому не були впевнені, але повідомляти про це закоханого бовдура, з більш ніж зрозумілих причин, не поспішали. Окрім того, чи мало як життя ще могло повернутися?

Високим вогненним лордом Квентіну, звичайно, було не стати, це розуміли не лише Олден й Ітана, а й сам Квентін. Однак, позбутися, крім Ніколаса, й інших братів теж, у нього цілком могло б вийти... І тоді, до моменту повноліття чергового Обраного, саме Квентін вважався б у Предвічному королівстві першою особою.

Олден розумів прагнення його партнера, будь-що-будь, стати одноосібним правителем Предвічного королівства, але навіть його лякала ненависть, яку Квентін відчував до своїх братів. До усіх своїх братів, кожного з яких він звинувачував у своєму приниженому стані.

Ніколасу Квентін не міг вибачити того, що його обрав Предвічний Вогонь. Домініка він ненавидів за те, що той відібрав у нього його перше й велике кохання, Маріцу. Жордана та його дружину, за компанію, він ненавидів просто через те, що вони завжди ставилися до нього з явною зневагою.

Олден навіть був задумався над тим, а чи не хворий душевно його партнер? Але потім подумав й вирішив, що справа лише в тому, що Квентіну так простіше: говорячи собі, що він ненавидить братів, йому простіше бажати їм смерті.

Дізнавшись про смерть своєї доньки, Олден в ту ж мить вирішив, що ніколи не пробачить цього Квентіну. Його не хвилювало, мав його спільник якесь відношення до смерті його доньки, чи не мав. Олдену досить було вже того, що Квентін її не вберіг.

Якби він і Квентін не були помазані одним миром, Олден із задоволенням здав би спільника імперському дізнавачу із усім потрухом. Але, на жаль, Квентін знав про його справи такі речі, які б слідом відправили на плаху й самого Олдена. Тому вбитий горем батько змушений був діяти не тільки холоднокровно, а й поводитися і говорити те, що не насторожило б спільника, а, навпаки, розслабило б.

Й саме тому, що йому потрібно було зберігати холоднокровність і тверезу голову, Олден й не хотів іти до моргу. Він був великим лицедієм, але одна справа прикидатись й лицемірити, розводячи лохів на гроші, а зовсім інша – посміхатися в очі людині, яку звинувачуєш у смерті своєї дитини й пристрасно хочеш вбити.

Сказати, що «розмова» з покійною донькою вразила Олдена Рагнвальдського, значить, нічого не сказати! Він повірити не міг, що усе виявилося ще навіть гіршим, ніж він припускав! Демонів хворий на голову виродок не просто не встежив за його донькою, він її вбив! Приревнував до свого брата й вбив! Вбив його донечку, яка просто чесно грала свою роль…

Щойно за Олденом Рагнвальдським зачинилися двері, Ілберт Смартіс наказав не зводити з нього очей. І ще раніше він наказав не зводити очей з Квентіна і Жордана. Докладно пояснивши при цьому своїм людям, що за безпеку і першого, і другого, і третього – вони відповідають головою.

Після чого подумав кілька секунд й відправив вісника з тим же проханням і поясненнями також і Високому лорду. Однак, і після цього на душі в нього, як і раніше, було неспокійно.

– Ти звернула увагу на те, що, побачивши те, якими очима вбивця дивиться на його доньку, він, ніби щось для себе зрозумів?

Вівіан на мить замислилася, спантеличено наморщивши чоло.

– Звернула, – кивнула вона. – І це було явно щось дуже неприємне. Йому наче під дих пудовим кулачищем зарядили. Тому я не думаю, що він знав про «незабудку».

– Ти маєш рацію, – кивнув головний дізнавач. – Знай він про «незабудку», подібної реакції не було б. Знати б ще, що вона означала...

– А ще мені, здалося, що саме у той момент, коли він побачив очі вбивці, він остаточно нам повірив, що ми не вигороджуємо Високого лорда.

– Тобі не здалося, – похитав головою Ілберт Смартіс. – Коли ти тільки почала показувати йому пам’ять доньки, у нього з’явився скептичний вираз на обличчі, але коли ти показала обличчя вбивці, скепсис з його обличчя зник. Він нібито впізнав цей погляд.

– Що не дивно, – знизала плечима маг смерті. – Це ж її сприйняття. Мабуть, у житті Ітани був хтось, хто на неї так дивився, їй це подобалося, ось вона й спроектувала такий самий погляд на себе під впливом «незабудки».

Маріца та Корнелія ніколи не були подругами. І в будь-який інший день Маріца не просто б дуже здивувалася, якщо б Корнелія прийшла до неї на чай зі своїми цукерками, але й обов’язково запідозрила б, що цукерки, напевно, отруєні. Але сьогодні у Корнелії для «дружнього» візиту до неї був набагато вагоміший привід, ніж бажання отруїти її.