Глава 42

Глава 42

Особистий цілитель Високого лорда й Верховний жрець Предвічного Полум’я, магістр Фарлак акуратно прикрив за собою двері цілительського боксу й, насупивши сиві брови, несхвально подивився на агентів таємної канцелярії, що прибули по душу його пацієнтки.

– Як вона? – тихо поцікавилася Вівіан.

– Погано.

– Їй погіршало? – стурбовано уточнила Ельжбета. – Але ми думали, що якщо Ганхілда прийшла до тями, то... – спробувала було вона пояснити, але її перервали на пів фразі.

– Ні, їй не стало гірше, – сварливо заперечив Верховний жрець. – Їй стало краще. Як я і повідомив вашого шефа, про що вже шкодую. Тому як краще моїй пацієнтці стало не настільки, щоб я дозволив вам стомлювати її розпитуваннями. До того ж їй зовсім, навіть зовсім трішечки, не можна хвилюватися. Панночки, панове! Побійтеся богів, дівчинка тільки-но буквально з того світу повернулася, а ви вже тут як тут! Дайте їй хоча б зачепитися на цьому світі!

Вівіан та Ельжбета винувато потупили очі.

– Ми не розпитуватимемо її про те, що сталося з нею на Стіні, – запевнила Вівіан. – Нам потрібно лише, щоб Ганхілда підписала заповіт, який позбавляє її тітку, будь-яких прав на спадщину. Крім того, з нами емпат, який здатний не тільки відчувати емоції, але й приймати їх на себе, і навіювати, – кивнула вона на Закері, що стояв поруч із нею. – Він не дозволить Ганхілді хвилюватися. Магістр Фарлак, повірте, це дуже важливо.

Верховний магістр насупився ще сильніше.

– Те, що це важливо, я розумію. А ось терміновості не бачу.

Вівіан зітхнула.

– Повірте мені, є терміновість і ще й яка!

– І яка ж? Можу я дізнатись? – не поступався жрець.

Вівіан на якусь мить замислилась, потім кивнула.

– Так, ви – можете. Ми припускаємо, що, у зв’язку зі складністю та терміновістю замовлення, з тітки Ганхілди за вбивство племінниці, напевно, зажадали неймовірну суму грошей. Проте суми цієї ні у пані Краковецької, ні у її чоловіка, згідно з нашою інформацією, немає. З чого випливає, що розрахуватися з убивцею «добра» тітонька планувала й усе ще планує, скориставшись спадщиною, що залишиться їй від племінниці. Й, оскільки старий заповіт у неї на руках, то завадити їй вступити у права наслідування і, як наслідок, розплатитися з убивцею може тільки новий, магокопію якого ми, як тільки Ганхілда при свідках поставить на ньому підпис, негайно ж відправимо лорду Каннінгему, який… – побачивши питання на обличчі жерця Вівіан пояснила: – Найкращому другові отця Ганхілди. Ми перевірили його. Він дуже порядна та чесна людина. Він довгий час жив закордоном, і тому нічого не знав про махінації опікунів Ганхілди з її спадщиною. Однак цієї миті він у супроводі загону імперської гвардії вже перебуває на півдорозі до Краковецьких, щоб повідомити їм «радісну» новину про те, що спадкоємцем їхньої племінниці, що передчасно померла, є він. Це дасть йому право не тільки негайно розпочати розслідування за підозрою в нецільовому застосуванні та розтраті коштів, одержуваних тіткою Ганхілди протягом п’ятнадцяти років на утримання племінниці, але й у ту ж секунду, як тільки він переступить поріг будинку, що належить Ганхілді, виставити родину Краковецьких на вулицю, щоб вони не встигли «підчистити за собою», привівши, тим самим, свої брудні справи у більш пристойний вигляд.

– Гаразд, – кивнув Великий жрець й цілитель. – Тільки у моїй присутності. Не більше трьох хвилин. І жодних запитань, – тоном, який не терпів заперечень, виставив він свої умови. – Ви чули мене? Ніяких! – грізно повторив він та відчинив двері у бокс.

Вівіан, Ельжбета та Закері мовчки наблизилися до ліжка й схилилися над сплячою дівчиною, риси обличчя якої помітно загострилися, губи стали зовсім безкровними, а колір шкіри практично не відрізнявся від білої наволочки її подушки та підковдри, якою було вкрите її тіло.

– Може, ми й справді, трохи пізніше зайдемо? – занепокоєно запропонувала Ельжбета, побачивши на ліжку лише бліду тінь тієї дівчини, якій вона особисто гарантувала безпеку, і яку вона, знову ж таки, особисто не вберегла.

Вівіан похитала головою.

– Пізніше може бути пізно. Ти ж знаєш.

Ельжбета кивнула, «так, вона знала».

– А ось і нічого подібного! Нічого не пізно! – заявив раптом за спиною Вівіан дзвінкий дитячий голос.

Здивована Вівіан обернулася.

– І тобі добрий день! – іронічно помітила вона.

– От скажи мені, Ві, чим ви думали, – уперши руки в боки, запитало примарне дівчисько, – коли вирішили перешкодити тітці Ганхілди заплатити вбивці? Невже ви не розумієте, що це ваша єдина можливість, дізнатися хто саме цей вбивця! Вам же ж усього-то й треба, що простежити за тіткою й взяти обох на місці злочину! Ну ось як… як цього можна не розуміти? Чому я мушу вам це пояснювати?! Поясни мені, Ві?!

– А малеча, до речі, діло каже, – зауважив Великий жрець.

– Насправді, не зовсім, – перевівши погляд зі своєї маленької подружки на жерця заперечила Вівіан. – Закері, не стій бовдуром! Ось, тримай заповіт і давай вже, буди Ганхілду!

– Чому це «не зовсім»?! – обурилася Британі.

Вівіан знову перевела погляд на подругу.

– Тому що у нас є більш простий спосіб дізнатися хто вбивця, – пояснила вона.

– Малеча? – обернувшись слідом за подругою, перепитала Ельжбета. – Тут Британі?

– Так, Брі тут, – кивнула Вівіан. – Її примарна сутність вже майже повністю стабілізувалася, отже, якщо ти добре сфокусуєшся, то зможеш побачити її он у тому кріслі, – вказала вона на крісло у правому куту боксу.

– Ух ти! Точно! Привіт, малеча! – притиснувши руки до грудей, захоплено прошепотіла Ельжбета. – Подумати тільки! Я бачу примару… Я бачу примару на власні очі!

У відповідь на це, примарна мала, закотивши до стелі очі, несхвально похитала головою. Слідом за чим, скептично уточнила:

– І який же ж це спосіб?

– Так, і який же ж це спосіб? – запитав слідом також і Великий жрець.