Глава 41

Глава 41

Обхопивши руками голову, Домінік Лонгартський буквально впав у найближче крісло. І були в його скорченій у три погибелі позі, у виразі обличчя і погляді такі приреченість і розпач, що Ніколасу стало щиро шкода свого старшого брата.

– Незаконна торгівля хримтурськими артефактами та контрабанда – так, тут мені крити нічим, я займався цим роками, – кивнув він. – Але співпраця з хримтурсами… Ні, ніколи! Я Б НІКОЛИ! – Похитав він головою. – Я ніколи не зрадив би ні інтересів свого королівства, ні імперії!

– А ваш партнер, Магістр Антропос? Він настільки ж педантичний? – продовжував допит головний дізнавач.

– Я не знаю, – у прямому розумінні слова простогнав Домінік.

При цих словах Ілберт Смартіс подивився на виконувача обов’язків менталіста Високого Лорда. Той, як головний дізнавач і чекав, зітхнув і заперечливо похитав головою.

– Знаєте. Ще як знаєте, Ваша Світлість. Інакше б ви себе зараз не відчували настільки погано, – заперечував дізнавався тоном.

Домінік судомно зітхнув.

– Клянусь, між нами були лише товарно-грошові відносини! Я йому гроші, він мені артефакти. І на цьому усе! Я ніколи не погоджувався на… – зрозумівши, що ляпнув зайвого, допитуваний знову конвульсивно зітхнув і замовк.

Але ж хто йому дозволив. Тільки не головний імперський дізнавач.

– На що ви ніколи не погоджувалися, Ваша Світлість?

– На бартер, у вигляді послуг і… – допитуваний вкотре судомно зітхнув і замовк.

– І-і-і?.. – невблаганно уточнив головний дізнавач.

– Магістр Антропос… Він пропонував мені… розширити асортимент наших експериментів, – насилу видавлюючи слова, зізнався Домінік, – але я, категорично, відмовився! Я відмовився! І ніколи б не погодився!!! – практично зриваючи голос прокричав він останні слова.

При цих словах Ілберт Смартіс подивився на «свій детектор брехні», який цього разу підтвердив, що брат говорить правду.

– А що з дівчатами, про яких ви згадували? Що з ними тепер? Я маю на увазі ваші «піддослідні зразки», як ви їх назвали? – спокійним і від цього ще більш зловісним голосом поцікавився головний дізнавач.

– Вони усі живі й цілком задоволені життям! – нарешті, піднявши голову, запевнив Домінік. – Навіть дуже задоволені, я сказав би! Для чистоти експерименту ми спеціально відбирали страшненьких… І лише на добровільній основі! У мене усі контракти на руках! Вони були тільки раді!

– Стати чарівними чи перетворитися на сукуб? – нудотно-солодким голосом уточнив імперський дізнавач.

Допитуваний криво посміхнувся.

– Заради того, щоб стати чарівними та привабливими для чоловіків, вони були готові не тільки на демона перетворитися, а й на нежить! Повірте мені, вони знали, на що йшли…

– А чоловіки, які стали їх жертвами, теж знали на що йшли? – ще більш нудотно-солодким голосом уточнив Ілберт Смартіс. – А Ермілія Перська – теж знала, на що йшла?

Домінік знову опустив голову. Йому не пощастило народитися досить совісною людиною. У зв’язку з чим усі ці роки йому доводилося знову й знову домовлятися зі своєю совістю. Чому дуже допомагало те, що про його грішки ніхто не знав. І ще допомагало те, що він не дозволяв собі думати ні про наслідки своїх дій, ні про те, наскільки безпринципною та аморальною особистістю є його партнер. Старшому з братів Лонгартських настільки було важко зізнаватися у своїй недосконалості та не благородності, що він навіть не мав сил продовжувати звинувачувати свого молодшого брата та імперського дізнавача у тому, що перший вбивця, а другий – або його спільник, або перебуває під ментальним впливом. Усе про що він міг думати – це тільки б про його експерименти та про те, яким чином він планував повернути своє, не дізналася Маріца, його діти та інші.

Ілберт Смартіс був непоганим психологом і тому якийсь час він навмисно мовчав, даючи можливість притисненому до стінки обвинуваченому «насолодитися» падінням у безодню розпачу та сорому.

– Правильніше, звичайно, було б змусити вас відповісти за всі ваші «ненавмисні» злочини, – виділивши іронічними інтонаціями слово «ненавмисні», вирік, нарешті, він, – але вам пощастило, Ваша Світлість. Мене настільки зацікавив ваш партнер, що я готовий запропонувати вам угоду…

Домінік, ще нижче опустив голову, негативно при цьому нею хитаючи, ще сильніше охопив її руками, скуйовджуючи  волосся яке й так вже стояло дибки…

– Я не можу… Я дуже хотів би вам допомогти, але не можу. Він завжди приходить сам, – простогнав він.

– Він каже правду, – підтвердив Ніколас.             

– Звичайно ж, я кажу правду, на відміну від тебе, вбивце! – несподівано розлючений тим, що молодший брати сміє його судити, зло виплюнув Домінік.

Вирішивши, що йому набридло вислуховувати несправедливі образи, Ніколас не витримав й гаркнув.

– Від вбивці чую! Це по-перше! А по-друге, я на відміну від тебе нікого не вбивав! – Слідом за цим, він сказав те, що ще кілька годин, просто побоявся б вимовити. Він і зараз боявся, але він мав знати однозначно й напевно. Не стільки заради себе, скільки заради Вівіан. Він хотів бути впевнений, що гідний її кохання. Що має право, запропонувати їй руку і серце. – Предвічним вогнем клянуся, що я ніколи й нікого не вбивав! Не вбивав, ні свідомо, ні ненавмисно! Нехай почує він мене і покине, якщо те, що я сказав, було брехнею! Тобі достатньо цієї присяги, чи ти хочеш, щоб я заприсягся могилою нашої матері? Можу, звичайно ж, й могилою батька, але боюся, він настільки мало був мені батьком, що ця клятва нічого не значить для мене.

Сказавши це, Високий Вогненний лорд викликав Предвічне полум’я і, зі щасливим приголомшенням, відчув, а потім й побачив, що дар, як і завжди, обізвався до нього…

Піднявся вогненним плащем, загорнувши його повністю. Як ніколи слухняний. Як ніколи лагідний. Як ніколи готовий на усе заради свого пана та повелителя.

– Воно синє… – у побожному жаху прошепотів Домінік. – Воно синє… Але як же ж це можливо?