Глава 40

Глава 40

Головний вогняний дух кілька разів кивнув головою, ніби роздумуючи над чимось, потім приклав руку до грудей і прогримів:

– Король країни вічних льодів Великий хримтурсе Лафей і ти, мудрий Нордрі, будьте нашими гостями! – Запросив він.

Лафей та Нордрі переглянулися.

У світі духів було лише кілька непорушних правил, і одним із них був обов`язок гостя й господаря. Для господаря немислимо було порушити правило гостинності, а для гостя неможливо було безкарно зрадити господаря. Ніколи такого не було у світі духів, щоб господар нашкодив гостю, і страшна кара чекала на того гостя, який погодившись на гостинність – порушував своє слово.

Вогняні духи запропонували їм свій захист – і водночас зобов’язання чемних гостей. Що водночас було і великою честю, і таїло у собі певну загрозу. Наприклад, вони якимось чином могли порушити якесь із неписаних, а тому невідомих їм двом правил гостинності, на думку, вогненних духів. Тому ні Лафей, ні Нордрі не поспішали дякувати.

– Вибір ваш, – прокоментував нерішучість гостей головний дух. – Однак я маю попередити вас, що це не була ввічливість, вам може знадобитися наш захист.

– Від кого? – скептично поцікавився Лафей.

– Від наших менш мудрих і терпимих побратимів, – зітхнувши, прогуркотів головний вогненний дух. Решта вогняних духів за його спиною теж зітхнула. – Ми розійшлися з ними на ваш рахунок. Ми вважаємо вас союзником. Тимчасовим, звичайно ж. Вони – жорстоким та підлим ворогом.

– Молоді ще, гарячі, – подав голос дух, що стояв праворуч від Головного.

– Молодість  тут ні до чого, – заперечив йому дух, що стояв зліва. – Говорив вам, що кров вироджується. Що нашими нащадками рухає лише гординя та марнославство. Що немає більше в їхніх жилах того благородства і тієї мудрості, що текла в нас, а ви: «Будь толерантнішим Вогнемире! Будь терпимішим, Вогнемире! Не суди, Вогнемире, та не будеш судимий!» А тепер ось, розсьорбуємо вашу толерантність та терпимість!

Вогняні духи, що стояли за його спиною, закивали погоджуючись.

– Що саме ви розсьорбуєте, чи можу я дізнатися? – поцікавився Лафей.

– Нашу ганьбу і наш душевний біль, – відповів йому той самий «лівосторонній» дух. – Ми, як і духи, з якими радишся ти, – не лише охоронці своєї стихії, а й охоронці пам’яті роду. З тією великою різницею, що духам твоїх предків, будь-кому, якого не візьми – щонайменше десяток тисяч років, а Високі лорди вогню продовжують, так би мовити, регулярно йти у світ духів. І при цьому усі з них, на жаль, згідно з прийнятим нами багато століть тому законом, по праву крові стають членами Вогняної Ради Духів. Великої сили вони, слава вогненним богам, при цьому не отримують, але, на жаль, її вистачило на те, щоб заманити нас, Раду Старійшин, у пастку й ув’язнити в ній на довгі роки.

– Вони застали нас зненацька і взяли кількістю, – пояснив, як тепер розумів Лафей, той, з кого почався рід Високих Вогняних лордів.

– Вистачило їхніх сил і на те, щоб послати старшому братові Обраного брехливе одкровення і таке ж брехливе пророцтво, – зітхнувши, продовжував «лівосторонній» Старійшина.

– Яким хлопчисько, що вважав себе несправедливо обділеним, з радістю повірив, – додав правосторонній. – І, звичайно ж, він не зміг змовчати та не поділитися цим знанням із братами.

– Не виправдовуй їх, – пробурчав «лівосторонній» вогненний дух. – Вони й без цього знання, – вимовляючи слово «знання», він показав пальцями обох рук лапки, – зробили б усі ті гидоти та підлості, які вони зробили! Гнилі людці! Гнила кров!

– Король країни вічних льодів Великий хримтурсе Лафею, ми в боргу перед тобою! – щоб не дозволити «правосторонньому» вступити в полеміку з лівостороннім, знову почав розмову родоначальник Високих Вогняних лордів. – Всупереч тому, що наші нерозумні нащадки надійно обплутали нас закляттями, ти почув наш поклик і не дав занапастити Обраного.

– Істинного Обраного, – поправив його лівосторонній дух вогню. – Першого за багато століть Істинного Обраного. У хлопчака немає навіть й ні натяку на гординю та марнославство! У ньому зовсім немає егоїзму. Чиста, шляхетна душа.

– Вогнемир вірно підмітив, – кивнув родоначальник Високих Вогняних Лордів. – Усі ці роки ти захищав не просто Обраного, а Істинного Обраного – єдиного, хто здатний допомогти тобі та твоєму народу.

Лафей із зрозумінням кивнув. Раптом він збагнув, що й сам це знав. Було у цьому хлопчиськові щось таке, що торкнулося його серця, яке, як він думав, вже давно перетворилося на шматок льоду. І саме це щось, а не незрозуміле прохання невідомих йому духів, змушувало його знову й знову дбати про те, щоб його крижані велетні ненароком не прибили його. Ні, чужинець нічим не нагадував його сина. Тим не менш, було в ньому щось, через що Лафей боявся його втратити майже настільки ж, як колись сина. Лафея не цікавило життя чужинця, він не викликав в ньому ні симпатії, ні співчуття, ні поваги… Він взагалі не думав про нього як про особистість. Точніше, намагався не думати. Не хотів думати. Соромився думати.

– Продовжуйте, – сказав він, зрозумівши, що у величезній залі встановилася тиша.

Старший зі Старійшин заперечливо похитав головою:

– Ми не скажемо більше жодного слова, поки ми не переконаємося, що ти довіряєш нам.

Лафей вже вирішив, що довіряє. Але він був би не він, якби взяв і просто поступився ультиматуму.

– Я майже не пам’ятаю своїх батьків, – почав він здалеку, – але вони вчили мене відповідати на ввічливість ввічливістю. А тебе, Нордрі?

– Мене теж, – підтвердив його вірний друг.

– Добре, – кивнув Лафей, – щоб не осоромити пам’ять наших батьків, ми приймаємо вашу гостинність, шановні вогняні духи! – оголосив він. – Тепер відкрийте мені нарешті те, заради чого я прийшов сюди, ризикуючи не лише своїм життям, а й життям свого друга.

Праотець Вогняних Високих лордів обдарував гостя м’яким, сповненим доброзичливості поглядом: