Глава 39

Глава 39

Коли Домінік увійшов до свого кабінету, на нього вже чекали…

І відкритий потайний вхід, щоб його! І головний дізнавач, най його! І ненависний молодший брат, най його туди ж!

І от яка дивна річ: він був упевнений, що обладнану ним під лабораторію потайну кімнату не знайдуть, а, зрозумівши, що знайшли – майже не здивувався. Виходить, підсвідомо він не довіряв Маріці набагато більше, ніж дозволяв собі свідомо думати.

Кохання таки сліпе!

– Маріца доповіла? – кивнувши на просвіт у стіні, безбарвним голосом скоріше констатував, аніж уточнив він.

– Маріца? – зацікавлено перепитав Ілберт Смартіс.

– Якщо ти про лабораторію, то – ні, про неї розповіла не Маріца, – відповів братові Ніколас.

Домінік криво посміхнувся.

– Вигороджуєш? Як благородно з твого боку! – уїдливо пирхнув він. — Що ти пообіцяв їй за те, щоб вона мене зрадила? Невже одружитися? Виходить, вона недаремно сподівалася усі ці роки!

– Нічого! Нічого я їй не обіцяв! – заперечно похитав головою Ніколас і спокійно додав. – Повторюю ще раз, про лабораторію розповіла не Маріца.

 – Підтверджую, – кивнув головний дізнавач. – Не Маріца. Але дякую за інформацію. Тепер нам буде про що з нею поговорити.

Цього разу Домінік нічого не відповів, проте це не означало, що він повірив і перестав підозрювати дружину в зраді. Про що красномовно говорив скептичний вираз на його обличчі.

– Що ж, ведіть нас у свою лабораторію? – вказавши в бік потайного ходу, запропонував Ілберт Смартіс.

– Навіщо? – насторожився Домінік.

Головний дізнавач вишкірився усмішкою кобри.

– Для того, щоб, відповідаючи на мої запитання, ви перед очами мали увесь свій склад злочинів і отже не здумали водити мене за ніс, витрачаючи тим самим даремно мій час, якого в мене й так обмаль. Коротше, ведіть!

Після цих слів Домініку нічого не залишалося, окрім як виконати розпорядження.

Побачивши пролом у стіні, він уперше засумнівався, що його здала саме дружина. Маріца знала усі відмикальні заклинання, чому ж тоді, сказавши «А», не сказала й «Б»? Побачивши пролом у другій стіні, він не витримав і озирнувся на супутників, що ступали за ним по п’ятах. По головному дізнавачеві він мазнув байдужим поглядом, а от у молодшого брата впер відверто докірливо-здивований.

– Це не він. Його з нами взагалі не було. Це моя робота, – заступившись за несправедливо звинуваченого, чесно зізнався Ілберт Смартіс. – Згоден – грубо, але – відкрив же ж! Щоправда, всередину ми так і не потрапили, не ризикнули зв’язуватися із вашим захистом. Отже, будьте такі ласкаві, покажіть нам тут усе і заразом розкажіть, звідки таке багатство?

Домінік посміхнувся:

– А що не боїтеся, що я з вами розправлюсь і втечу?

– Ні, Доме, я не боюся, – спокійно відповів Ніколас. – Навряд чи тобі вдасться завдати мені шкоди у моєму ж власному замку. Ти, звичайно, можеш спробувати, але я не радив би тобі, цього робити.

– Я б теж, – підтакнув головний дізнавач. – Ви й так вже наробили справ, – кивнув він на артефакти, – тому не робить собі гірше. Якщо вам начхати на себе, то подумайте про дітей.

Домінік стиснув руки у кулаки. Обличчя його почервоніло від ледве стримуваного гніву.

– Я й так думаю про дітей! Усе, що я робив – я робив лише для них!

Ілберт Смартіс з розумінням кивнув і попросив:

– А можна детальніше? Що саме ви для них робили?

– Може, усе ж таки пройдемо усередину, щоб не тупцювати, так би мовити, на порозі? – Запропонував Ніколас. – Доме, ти знімеш захист, чи може мені зняти?

– Тобі треба – ти й знімай! – гаркнув старший брат на молодшого.

– Та, без проблем, – знизав плечима Ніколас. І знову сам собі вразився: ніщо, зовсім ніщо не могло зіпсувати йому настрій. Отже, ось як, виходить, почуваються щасливі люди? Вони начебто усе відчувають, усе розуміють, але ніщо, зовсім ніщо не допікає їх настільки, щоб образитися, або роздратуватися.

Зміну в ньому відчув і старший брат, і вкотре вже провів його здивованим поглядом.

Ніколас ще вчора здивував Домініка, але сьогодні… сьогодні він його просто не впізнавав. Куди подівся його невпевнений у собі, напружений, як готова порватись струна, розчавлений почуттям провини молодший брат? Хто цей статечний чужинець, що, у буквальному сенсі, випромінює задоволення і почуття власної гідності? Звідки він узявся?

– Готово! – тим часом оголосив господар замку, який закінчив з охоронними заклинаннями. – Деякі з сигналів та захисних заклинань, щоправда, відновленню не підлягають, – повідомив Ніколас старшому братові, – але я питав, а ти відповів… тому не звиняй! – знизав він плечима.

Домінік у відповідь нічого не сказав. Більш того, демонстративно відвернувся й глянув убік.

– Дякую, Ваша Високосвітлість, – схилився у поклоні Ілберт Смартіс і увійшов до святая святих свого обвинуваченого.

– Нехила колекція хримтурських артефактів! – свиснув він. – Б’юся об заклад, що серед них, напевно, знайдеться і такий, який міг би позбавити пам’яті Наглядачів кола? Що скажете, Ваша Високосвітлосте?

– Доме, – звернувся до брата Ніколас, – якщо ти ще не зрозумів, я тут не як твій брат, я…

– Добре! – Здавивши скроні, практично вигукнув Домінік. – Добре! Я розповім! Я розповім усе! Тим більше, що я не зробив нічого поганого, я лише хотів повернути своє! Так, я скористався артефактами, щоб отримати від Наглядачів кола Каменів Пророцтв потрібну мені інформацію і так, я потім підчистив їм пам’ять. Але я просто мав знати! Я повинен був знати, чому він, а не я! І що я можу зробити, щоб це був я! І я довідався! У колі Каменів Пророцтв до мене з’явилися духи моїх… наших з ним, – кивнув він на молодшого брата, – предків і повідомили, що він, – звинувачувально тицьнув він пальцем у брата, – отримав дар через підступи Лафея, який за його допомогою, – він знову тицьнув пальцем у брата, – задумав погубити усе живе на землі! І йому, – він вкотре тицьнув пальцем у брата, – це вже майже вдалося! Якби я міг, я викликав би його на поєдинок, але духи предків сказали, що Високий дар залишить Ніколаса тільки в тому випадку, якщо він відверто знехтує своїми обов’язками. Я не хотів нікому зла, присягаюся, я не знав, що він відчує небезпеку і вб’є дівчину! – вкотре вказавши пальцем на молодшого брата, запевнив він. – Ми розробляли спосіб перетворення простої смертної на суккубу протягом сімнадцяти років. І за цей час жоден із наших дослідних зразків не помер! І ця дівчина теж не мала померти! Вона мала зачарувати Ніколаса і вийти за нього заміж. І за сім днів вона закохала б його в себе настільки, що в нього ніколи б не піднялася на неї рука! Якби Лафей його не вмовляв, як би не впливав, як би не примушував, він... – Домінік вже традиційно обвинувально тицьнув у брата пальцем, – просто не зміг би її вбити! Він не зміг би її вбити, як убив решту своїх дружин. І тоді вже цього року в Імперію прийшла б рання весна і ми всі були б врятовані. Але Лафей його попередив, і він її вбив, – і цього разу він кивнув у бік брата. – Я не можу цього довести, – перевів він погляд на головного дізнавача, – але я знаю! Я знаю, що це він, – знову кивнув він у бік брата, – він її вбив! Як убив і решту своїх дружин! Але кому я розповідаю, – махнув він рукою, – адже ж ви теж знаходитеся під впливом чар Лафея, інакше б ви допитували не мене, а його! – при цих словах він в котрий раз звинувачувально тицьнув у брата пальцем.