Глава 34

Глава 34

«Жордан чи Квентін?» – Подумки повторив питання Ніколас і здивовано подивився на головного дізнавача:

– А чому саме Жордан чи Квентін? А як же Домінік?

Ілберт Смартіс іронічно гмикнув.

– А його лабораторію ми вже знайшли! Є, звичайно, варіант, що й оце усе його, – визнав він. – Але я в цьому чомусь сумніваюсь. Надто вже різне в цих лабораторіях обладнання, а також… – він на мить затнувся, – об’єкти дослідження та методи, за допомогою яких їх досліджували. У Домініка в лабораторії практично все обладнання та артефакти були з-за Стіни. А тут… – невизначено кивнув він головою, – коротше, сам бачиш, що тут. Хто б тут не вправлявся, навряд чи він мав вільний доступ до лабораторії Домініка, інакше деякі з артефактів та колб із зіллями та еліксирами звідти, напевно, виявилися б і тут. Ні, – похитав він головою. – Готовий поставити на кін свою професійну репутацію, Домінік до цієї лабораторії не має жодного стосунку.

– Якщо, звичайно ж, лабораторія Домініка – та, яку ми знайшли першою, а не ця, – зауважив Сіллі. – Як на мене, шефе, так ця лабораторія може бути настільки ж його, як та – Квентіна чи Жордана! Бо коридорчик-то у них спільний!

– Резонне зауваження, – погодився Ілберт Смартіс. – Яка з лабораторій обладнана та використовується Домініком, достовірно нами ще не встановлено. Але, пам’ятайте моє слово, я матиму рацію! Готовий навіть закластися на це! Якщо, звичайно, є охочі зі мною закластися! Га, Сіллі?

– Дякую, але я – пас, – анітрохи не вагаючись, відхрестився той.

– Ну то скажіть, Ніколасе, який з ваших братів здатний заради того, щоб змусити вас повірити, що ви божевільний, вбити двадцять сім осіб? І це, якщо не рахувати ваших дружин, вашої сестри та ваших наречених. Хто? Жордан чи Квентін?

– І Касандру та її так і ненароджену дитину, – додав Ніколас.

– Що? – перепитав головний дізнавач.

– Один із моїх братів убив також і Касандру, – похмурим, глухим голосом пояснив Ніколас. – І її дитину. Я б його власними руками… – крізь зціплені зуби зло процідив він. – Сволоту! Повірте мені, мною керують зовсім не братерські почуття, тому що таке… – кивнув він на тіло, – і те, що він зробив з Брі, Касандрою та її дитиною, неможливо ні зрозуміти, ні пробачити. Я просто не знаю, хто з них двох на таке здатний! Я знаю, що вони обидва не ангели. Але ВБИВЦІ... – Він похитав головою. – Коли б я не знав напевно, що крім моїх братів просто більше нікому, я б навіть і думати не став, одразу сказав би вам, що ви помиляєтесь щодо моїх братів! Що жоден із них не може бути вбивцею!

– Зрозумів, – кивнув Ілберт Смартіс. Потім відразу ж звернувся до Фарнела, який сканував  простір лабораторії: – Порадуй мене, Сіллі!

– Даруйте, шефе, але нічим, – розвів той руками. – Якби я не знав, що пару хвилин тому тут з добрих десять хвилин щедро засипав своєю магією сигналки та пастки найсильніший маг Імперії, я б з чистою душею сказав, що в цій кімнаті ніхто і ніколи не користувався магією.

– І чому я не здивований?! – гмикнувши, риторично запитав головний дізнавач.

– Мабуть, тому, шеф, що, якби щось тут не поглинало магію, від цієї кімнати на сотню верст фонувало б еманаціями страждань та смерті, – люб’язно сповістив його юний геній. – Та що ти говориш! – закотивши очі, «подякував» за непотрібну йому інформацію головний дізнавач. – І що ж це може бути, розумнику?

– Виноград, – відповів замість розумника Ніколас. – Найімовірніше за усе, саме виноград вбирає магію. Інакше він давно б засох тут. При матері в оранжерею надходило сонячне світло. Нині я нічого подібного не бачу. Мало того, коли я зламав двері, я точно пам’ятаю, що тут було темно, як у склепі.

Ілберт Смартіс уважно вдивився в густі зарості винограду, тільки зараз відзначивши   надприродно об’ємні важкі грона, що складалися з аномально великих чорних з просиню ягід, товсті лози, мало не розміром зі стовбур берези, та на диво соковите листя гігантських розмірів.

І тут його осяяло.

– Ваша Високосвітлість, а ви ж п’єте вино?

– Я спадковий винороб. Звичайно ж, я п’ю вино, – гмикнув Ніколас. Після цього посміхнувся і кивнув: – Ви маєте рацію. Весь цей час я сушив собі мізки… Яким чином, моєму… – почав він було говорити і запнувся. Це був один із його братів, він знав це. Однак, визнати це вголос, було вище його сил, – …гм… гм… недоброзичливцю вдається впливати на мене ментально не просто на відстані, а на значних відстанях. Адже для звичайних лордів це абсолютно неможливо. Тільки якщо за допомогою крові, але поклик крові я б відчув.

– Ментальний вплив за допомогою насиченого магією вина, подумати тільки! – задумливо промовив головний дізнавач. – Ваш братик, Ваша Високосвітлість, просто геній! Аморальний та жорстокий, але усе ж таки геній. Вплив на вас, безперечно, здійснювався з цієї лабораторії. От тільки спрямований він був не на вас, а на себе ж: частинки магії та душ цих нещасних просто-таки прагнули з’єднатися з іншими частинками своєї магії та душі. Що не тільки не дозволяло вам відстежити джерело сигналу, а й позбавляло вашого брата необхідності знати ваше точне місцеперебування. Йому не треба було ні гексаграму малювати, ні чари плести, ні дбати про шифрування сигналу! За великим рахунком, і впливав на вас не він, а випите вами вино, яке під час ритуалу «єднання душі» вдаряло вам у голову! Не дивно, що ні вам, ні Ігнашці не вдавалося відчути джерело впливу на вас. Адже частина того, що на вас вплинуло, вже було в вас і воно встигало відключити вам мізки, перш ніж у вас був шанс зрозуміти, що відбувається. А бідолашний Ігнашка, навіть якщо й відчував щось, спочатку був надто стурбований вашим порятунком, а потім втрачав слід, оскільки на той час ритуал уже закінчувався. До речі, я підозрюю, що саме цьому ритуалу ви зобов’язані також і почуттям провини, що живе в вас. Хоча ні, не підозрюю, я впевнений у цьому! – одразу обмовився він. – Інакше просто не могло бути. Мало того, цілком імовірно, що первинною метою вашого братика було саме почуття провини, а не провали у пам’яті!