Глава 33

Глава 33

На місці оранжереї… Усе ще була оранжерея... Ось тільки ця оранжерея, поза всяким сумнівом, використовувалася аж ніяк не для виведення нових сортів винограду. Хоча, заради справедливості слід зазначити, що виноград у цій оранжереї теж був. І, судячи з величини ягід, товщини лози та соковитої зелені листя, дуже й дуже непогано себе почував. Аж лячно, як непогано, враховуючи повну відсутність у приміщенні будь-якого джерела світла!

Але ні, Ніколаса і його супутників вразив зовсім не квітучий вид виноградної лози, яка росла в непроглядній темряві. Тим більше, що про цю її унікальну особливість вони дізналися пізніше. Значно пізніше. До речі, і на саму виноградну лозу, з усіма її визначними характеристиками й плодами, що вражали своїми розмірами та соковитістю, увага була звернена теж далеко не відразу.

– Ми шукали її по всьому королівству, а вона у весь час була у нас під носом, прямісінько у замку! – поза тим закінчив свою думку Ілберт Смартіс.

Зайнятий скануванням приміщення на пастки Ніколас інстинктивно поправив.

– Це не вона, а він.

У центрі оранжереї на вівтарі й справді лежав молодий чоловік. Вкрай виснажений, настільки, що від нього залишилися тільки шкіра та кістки, він був розпластаний на камені, подібно до метелика в альбомі ентомолога. Руки та ноги юнака були прикручені ременями до вкручених у камінь штирів. Голова закинута назад й надійно зафіксована залізним обручем, на якому були вигравіювані руни. Навколо вівтаря, точно по секторах ретельно викресленого навколо тіла октагона, стояли вісім скляних судин з якимось розчином, до яких від залізного обруча натягненими до межі сяйними нитками тяглися вісім променів.

– Я бачу, що це він, я мав на увазі лабораторію, – пояснив головний дізнавач і нетерпляче спитав: – Довго ще?

– Не знаю, – роздратовано озвався Ніколас. – У цьому приміщенні накопичилося стільки болю та страждань, що я майже фізично відчуваю, як у мене мозки плавляться!

Ілберт Смартіс з розумінням кивнув.

– Ще б пак, двадцять шість жертв.

– Двадцять сім, – поправила його Вівіан. – Цьому хлопцеві вже не допомогти. Його мозок усе ще живий завдяки тому, що знаходиться ось у цих судинах. А сам він вже декілька тижнів, як мертвий. Принаймні, йому так здається.

– Він тут? – Запитав про очевидне Ніколас.

– Так, тут, – відповіла магеса смерті. – Вони усі тут. Їхні душі ось у цих судинах, – кивнула вона на вісім скляних циліндрів. Ми не мали рації, він не експериментував, точніше, і експериментував теж, але вмирали вони не через експерименти, а через те, що він витягував з них їхню ментальну та духовну енергію. Він використав їх як…

– Він? – Тепер її перебив Ілберт Смартіс. – Вони зможуть його впізнати?

Дівчина відповіла не одразу.

– Ні, – похитала вона головою. – Забираючи у них ментальну енергію, він забирав і їхню пам’ять теж, від них залишилася лише та частина душі, яка пам’ятає про біль та страждання.

– Тобто, і він, може виявитися не він? – уточнив у неї Сіллі.

Вівіан знову відповіла не одразу. Цього разу вона мовчала навіть довше, ніж уперше, зрозуміло, для того, щоб дати можливість душам «подумати».

– Вони усі впевнені, що це саме «ВІН», – нарешті повідомила вона. – Вони не можуть пояснити, чому вони так думають, оскільки, як я вже сказала, їм нема чим думати, але вони усе одно впевнені, що це «ВІН».

– Він, отже, він… – задумливо промовив Ілберт Смартіс. – Це вже щось… Це виводить із-під підозри тих, хто не «він». А таких у нас лишається усього двоє…

– Двоє? Чому двоє, шефе? – здивувався Сіллі Фарнел.

– Тому що Домініку не було потреби заводити собі дві лабораторії, розумнику! – Повчально відказав шеф.

– Резонно, – визнав Сіллі. – Ну, тоді, усе просто! Це – Жордан! У ньому – єдиному з братів, так і не прокинувся вогонь! І щоб це компенсувати, він захотів мати владу над розумом!

– Логічно, – погодився головний дізнавач. – Але боюся, що ні логіку, ні резонність наших доводів до справи не пришиєш, тому, Сіллі, ти маєш рацію, у нас, як і раніше, четверо підозрюваних!

– Четверо? – хором перепитали Вівіан та Сіллі.

– Ага, четверо, – відповів замість головного дізнавача Ніколас. – Четвертий – усе ще я!

– Але ж це маячня! – обурилася дівчина! – Ти привів нас сюди!

– Взагалі-то, Ві, не маячня, – неохоче зауважив Сіллі. – Після того, як нам стало відомо про існування галереї з таємними ходами і в цій частині замку теж, виявлення цієї лабораторії було лише питанням часу…

– Але Ніколас – і... без усього цього, найсильніший в Імперії менталіст! Навіщо йому усе це? – Із запалом заперечила Її Високість.

– Резонно, але… – хором прокоментували Ілберт Смартіс та Сіллі Фарнел.

– Але до діла це не пришиєш, – зітхнувши, закінчила за них дівчина.

– Саме так, – кивнув головний дізнавач.

– Я, до речі, закінчив із пастками, якщо це, звичайно, усе ще комусь цікаво! Або, може, ну його, давайте відразу пов’яжемо мене і справа з кінцем?! – уїдливо запропонував Високий лорд.

Ілберт Смартіс, однак, замість того, щоб відповісти на поставлене запитання, «попросив» звільнити дорогу.

– Будьте ласкаві, – кивнувши в прохід, ввічливо звернувся він до Високого лорда.

– Ах, так, прошу, будь ласка, Ваша Ясновельможносте, – поступившись дорогою, знущаючись схилився у поклоні Ніколас.

Побачивши, що його візаві не на жарт образився, Ілберт Смартіс докірливо похитав головою.

– Ваша Високосвітлість, якби я вірив у те, що, пов’язавши вас, я розкрию цю справу, я вже давно б вас пов’язав, – примирливо повідомив він. – І ви це чудово знаєте! Тому, нічого тут робити з себе ображену невинність! – докірливо додав він. Потім, тим самим докірливо-роздратованим тоном запропонував: – Краще подумайте гарненько, і скажіть, а самі ви якого зі своїх братів підозрюєте: Жордана чи Квентіна?

Питання було логічно доречним й цілком очікуваним. Проте, воно усе одно застало Ніколаса зненацька. Розумом він розумів, що господарем цієї лабораторії міг бути лише хтось із його братів.