Глава 31

Глава 31

– Так не чесно! – Оголосила розпатлана та рум’яна Беребра після п’ятого поспіль програного не тільки в суху, але і з розгромним рахунком, періоду. – Це не гра, а побиття немовлят!

Не для того подолала вона свій страх перед льодом й дозволила йому відбити їй усі лікті, коліна та боки, щоб п’ять разів програти в суху! Зовсім не для того! Ні, вона, звичайно ж, була горда собою за те, що зуміла перемогти свій страх і що знову і знову сміливо вставала на лід, от тільки перемог, їх, як відомо, мало не буває. Особливо якщо ти любиш перемагати. А Беребра перемагати любила. Зрештою, дочка генерала вона, чи хто?

– Ні, не чесно! – підтримали її настільки ж рум’яні та розпатлані Вігдіс та Агнетта.

– Нічого собі «немовлята»?! – пирхнули вкрай задоволені собою хлопчаки.

– Ха-ха! Тату, ти це чув?! – смикнув Жордана за руку Корвін. – Вона назвала тебе немовлям! І тебе, мамо, теж! Ха-ха!

– Ви чудово знаєте, про що я говорю! Ви граєте набагато краще за нас! І ще за вас чомусь грають наші найкращі гравці! – кивнувши на Вівіан та Ніколаса, відрізала Беребра.

– Так це ж тому, що вас більше, та й ви самі більші за нас! І в ширину! І в висоту! – хоч трісни, не бачили проблеми хлопчаки.

– Можна подумати з цього «більше» є толк! – пирхнули Беребра, Вігдіс та Агнетта. – Точніше, з них, – пояснили вони, кивнувши на жительок півдня й Ловіз, що повисли на своїх кавалерах, наче пальта на вішалках. – Або з ваших тат та мам, які вам явно підігрують!

– Я – ні! – заперечила Маріца.

– Ви – суддя! – нагадала їй Беребра, – а я про наших, так званих, гравців! Загалом, або граємо чесно, або йдемо кататися на санчатах!

– І що ти маєш на увазі під «чесно»? – згадавши, що вона таки суддя, поцікавилася Маріца.

– По-перше, прибрати з поля цих, – кивнула вона на південок та Ловіз, – вони тільки заважають! По-друге, віддати нам Його Високосвітлість та Її Високість! І усе! І нас буде порівну! – солоденько додала вона.

– Ми не проти! – Тут же підтримали її південки та Ловіз. – Зовсім не проти!

– А ми проти! – обурилися хлопці. – Бо тепер вас менше! Що теж нечесно! Тому двох із вашого баласту усе ж таки доведеться повернути на лід! Хе-хе-хе!

В надії, що у шибеників просто негаразди з арифметикою, спершись на мітлу, Беребра подумки перерахувала гравців і... змушена була визнати, що негаразди з арифметикою таки у неї.

– Ловіз, довіртеся мені, – попросив Джаннік Хродгейр.

– Краще вже ви мені довіртеся! – запропонувала Ловіз, не бажаючи ризикувати руками та ногами.

– Моя пропозиція краща, у цьому випадку ви не замерзнете й не застудитеся, – продовжував спокушати барон.

– Зате руки та ноги точно залишаться цілими! – резонно заперечила Ловіз.

– Впевнені? – уточнив Джаннік. – Як давно ви хворіли на застуду? Адже ви знаєте, що вона не лікується магічно? Тоді як кістки зрощуються на раз! Я, звичайно, не ви, – посміхнувся він. – До того ж я бачу, що вам хочеться! Я ж бачу, як ви дивитеся на лід! Ну же ж, наважуйтесь, Ловіз! – Промовив він, й обережно потягнув дівчину за собою у центр арени, де залишилися не дискваліфіковані, як баласт, гравці.

– Ні-ні-ні! – запротестувала Ловіз. Але якось не надто пристрасно та гаряче…

– Впустите можливість обіграти хлопчаків, які назвали вас «баластом»? – вигнув він брови.

– Угу, упущу, та ще й з великим задоволенням, – з усмішкою запевнила дівчина, але знову якось не дуже гаряче та пристрасно.

– Ви не здаєтеся мені боягузкою, Ловіз, навпаки, ви мені здаєтеся дівчиною, котра нікому не дає спуску, невже я помиляюся? Невже ви дозволите якомусь там льоду під ногами перемогти вас?!

– Гаразд, – злетіло з губ дівчини, перш ніж вона усвідомила, на що саме вона погодилася. От тільки на той момент, як вона це зрозуміла, було вже пізно – пронирливий кавалер вже тягнув її в глиб ковзанки.

«Хоча, чому пізно?» – одразу ж сама собі сказала вона. – «Пізно буде, коли… ні, не хочу навіть про це думати!» – струсивши головою, подумала Ловіз. – «А поки руки та ноги цілі – анітрохи не пізно! Хазяйка я своєму слову чи ні! Сама дала, сама ж назад його і забрала!» – вирішила та постановила вона, й відразу ж дала задній хід.

Й відразу ж зрозуміла, що її ковзани, які досі підло та лицемірно прикидалися благонадійно-добропорядними засобами пересування, і їхня спільниця – підступна гладь льоду, тільки цього й чекали!

І ось вже її ноги, які ще мить тому цілком стійко стояли на льоду, то роз’їжджаються в різні боки, то безладно перебирають по льоду.

І на одну страшну мить Ловіз здалося, що усе – падіння їй не уникнути… Але, на щастя… у неї ще були й руки! Які не розгубилися: одна з них рішуче вчепилася в рукав кавалера, а друга – вхопилася за його шарф і почала накручувати шарф на себе.

І тут Ловіз знову пощастило: цього разу з шарфом, рукавом і кавалером. Рішучими, звичайно, на відміну від її рук, їх назвати не можна було, оскільки їхня роль була виключно пасивною, зате усі троє виявилися дуже й дуже стійкими. Навіть більш того, останній з них виявився ще й досить кмітливим: підхопивши дівчину, що боролася з земним тяжінням, за талію, він легко підняв її в повітря на витягнутих руках, після чого повільно та обережно опустив на лід.

– Перепрошую, що примусив вас, – щиро покаявся барон і запропонував: – Ходімо звідси, лід, й справді, не для вас.

І, начебто, сказав він це нормальним тоном. Вибачливим, навіть. Але… Ловіз раптом чомусь стало прикро. Наобіцяв з три короби, а варто їй тільки було один раз послизнутися, так одразу ж в кущі! Точніше, на лаву запасних! Що ще гірше!

– Боїтеся, що не впораєтеся із завданням? – уїдливо уточнила вона.

– З яким завданням? – приголомшено перепитав Джаннік Хродгейр.

– Не дати мені впасти, – нагадала вона. – Хоча, ні, – відразу ж заперечила вона сама собі. – Боги, яка ж я дурна! Звичайно ж, ви не цього боїтеся! А того, що доведеться на мені одружитися!