Глава 30

Глава 30

Зайшовши до кабінету старшого з братів Лонгартських, Ілберт Смартіс та Сіллі Фарнел відразу ж зрозуміли, чому їхні колеги усе ще не закінчили з обшуком «своїх» кімнат.

Кабінет старшого із братів Лонгартських своїми розмірами легко міг би постидити більшість бачених ними бібліотек.

– Ні хрима собі… – присвиснув Сіллі. – Яких розмірів у нього тоді бібліотека?

– Приблизно таких же, – криво посміхнувся Карвіус, – проте шаф та книг там було набагато більше, аніж тут, – закотивши очі, повідомив він, мимоволі кивнувши при цьому на розставлені на пристойній відстані одна від одної по периметру кімнати три книжкові шафи та дві барні: одна – для вина, друга – для коньяку.

Кожна з книжкових шаф при цьому, немов самотнє деревце на квітковій клумбі, височіла над шкіряними диванами, що стояли по обидва боки від неї, і журнальними столиками, що стояли навпроти них. Барна ж і винна шафи, немов два постових, охороняли величезних розмірів письмовий стіл. До речі, розміри письмового столу нічим не поступалися… більярдному столу, який стояв у центрі кімнати.

Коротко кажучи, це був не кабінет, а мрія практично кожного чоловіка!

Звісно ж, якби це було і усе, що знаходилося в кабінеті, то жодної складності в його обшуку не виникло б. Але це було не усе…

По всьому периметру кабінету над диванами: шість – по горизонталі, та три – по вертикалі – висіли портрети! Усього – сто вісім штук!

– І ви, звичайно ж, почали з портретів, – прикривши очі, похитавши головою й важко зітхнувши, іронічно припустив Ілберт Смартіс.

Карвіус зніяковіло потупився.

– Шефе, я просто подумав, що ніхто не може настільки любити своїх предків, щоб споглядати їх, граючи з друзями в більярд! Я був певен, що цей гад щось ховає в них! – обурено пояснив Карвіус.

– Не виправдовуйся, – криво посміхнувшись, махнув рукою Ілберт Смартіс. – Їх усе одно треба було перевірити. Отже ти усе одно молодець. Як, до речі, ви виявили потайний вхід?

Карвіус знову зніяковіло потупився.

– Випадково, – чесно зізнався він. – Я коли зрозумів, що ми, перевіривши СТО ВІСІМ ХРИМОВИХ КАРТИН, так нічого й знайшли, трохи психонув і в серцях затупав ногами…

Уявивши собі цю картину, Ілберт Смартіс й Сіллі Фарнел ледве стримали усмішки. Що ж до решти, то їм було куди складніше це зробити, бо вони бачили цей грізний танець розлюченого слона, і вже не могли розбачити… І через це, не посміхатися було вище за їхні сили.

– І тут за моєю спиною раптом щось рипнуло, скреготнуло, задзижчало… – анітрохи не ображаючись на своїх людей, а навпаки, розвеселившись разом із ними, з усмішкою продовжував Карвіус.

– Швидше навіть зашелестіло, – поправив його один з магів. – Якби сам не побачив, ніколи б не повірив, що така громадина, – кивнув він на шафу, – може бути піднята вгору настільки тихо та швидко.

– І головне ж, ми відсували його й стукали за ним стіну, і нічого! – вставив другий маг.

– Це тому шефе, ось глянь, яка конструкція хитра, – кивнувши на гвинтові сходи, що йдуть вниз під гострим кутом, додав третій маг. – Саме через це заклинання наповненості й не дало збій, коли ми на нього вплинули!

– Угум, бачу, – кивнув Ілберт, й потім одразу ж скомандував: – Оллі й Танік, залишаються тут доглядати за входом. Карвіус та Сіллі зі мною, інші надходять у розпорядження Болівара.

Як і їхні колеги раніше, незапрошені дослідити потайний вхід агенти дружно розчаровано видихнули.

– Як завжди, – ображено пробурчав один із магів. – Усе найцікавіше дістається начальству.

– Е-ееей! – образився Карвіус. – Але ж саме начальство, тобто я і знайшов цю цікавинку! Отож нічого тут наговорювати!

Чи то засоромлено, чи то тому, що не хотів сваритися з начальством, але маг відразу ж перестав роптати.

– Сходами, певно, часто користувалися, – звернувши увагу на відсутність павутиння та пилу, прокоментував Карвіус.

Спуск виявився недовгим, якихось три витки навколо центрального стовпа, й вони уперлися... у стіну!

– Прикольно! – посміхнувся Сіллі.

– Не бачу нічого прикольного, – роздратовано пробурчав головний дізнавач й подивився на проклятійника. – А ти, Карвіусе?

– Дивлюся, – скануючи пошуковими заклинаннями стіну, озвався той.

Дивився він довго. На думку його шефа, цілу вічність. Нарешті, коли Ілберт Смартіс вже практично упокорився з тим, що їм доведеться піти звідси ні з чим, Карвіус посміхнувся.

– Ага! Є! – задоволено повідомив він й смикнувся було, щоб доторкнутися до замикального заклинання пальцями.

– Ку-у-ди?! – вже майже звичною дією впіймав за руку чергового проклятійника Ілберт. – Та що ж ви усі безголові-то такі! Повернемося до столиці звільню усіх до хримтурсової матері! Шибеники ви отакі! Просто поясни мені, що бачиш? І вкажи світляком де?

– Ось тут, – висвітлив Карвіус невелику ділянку на стіні. – Якщо добре придивитися, то можна побачити прозору павутинку, у центрі якої сидить такий самий прозорий павук. – Ну, я й подумав, що, якщо я… – він осікся, тепер й сам зрозумівши, яку дурість він збирався утнути.

Карвіус був упевнений: зараз він знову почує, що він безголовий. Проте Ілберт Смартіс промовчав: вся його увага була зосереджена на освітленому п’ятачку стіни.

– Треба ж, й справді, павучок, – нарешті задумливо промовив він. – Гаразд, – зробивши кілька кроків назад, вже не задумливо, а рішуче й навіть загрозливо прорік він. – Сіллі, Карвіусе, зійдіть з дороги! А ще краще станьте за моєю спиною. А то зачепить ще!

– Зачепить? – здивовано перепитав Сіллі й здивовано припустив: – Шефе, ти що, стіну вирішив знести?

– Угум, – свердлячи павука поглядом, кивнув Ілберт. Повітря навколо якого вже гуло й вібрувало, насичуючи бойове заклинання силою, що формувалася в його руках.

Сіллі хотів було ще щось сказати, але при погляді на обличчя шефа, що палало рішучістю, усі до одного питання й заперечення застрягли в його горлі.