Глава 29

Глава 29

– Здається? – скептично перепитав Сіллі Фарнел. – Я тебе благаю, шефе! – пирхнув він. – Це ж ясніше ясного! Треба бути сліпим, щоб не бачити того, наскільки сильно Маріца зневажає свого чоловіка, а також того, як вона дивиться на Ніколаса Лонгартського і як сильно шкодує через те, що свого часу обрала не того брата. Вона явно вірить, що Ніколас усе ще закоханий у неї. Тільки от біда, думає вона: він надто благородний! І тому ніколи не забере у старшого брата його кохану дружину! Їй би змиритися, але це понад її сили! Й тому вона просто не може допустити, щоб поряд з Ніколасом з’явилася інша жінка, й тому вона і вбиває його дружин та наречених! Й тому вона й вирішила позбавитися від більш юних й, так би мовити, свіжих версій самої себе! – патетично проголосив він. При цьому, він настільки увійшов у роль Маріци, що зображаючи страждаючого від кохання, він навіть руки заломив. – Бо ці більш юніші й тому більш прекрасніші версії її самої – є нічим іншим, як втіленим нагадуванням про те, що вона втратила не лише Ніколаса та корону Високої леді, а й молодість та красу!

Дослухавши до кінця повний драматизму монолог свого протеже, Ілберт Смартіс зааплодував.

– Браво, Сіллі! Просто браво! Саме цими міркуваннями, я вважаю, й керувався, точніше, керувалася наша вбивця! От тільки, я впевнений, що вбивця – не Маріца, а…

– Лукреція? – відірвавшись на мить від магічного сканування чергової сукні, припустив Фарт.

В Ілберта майнула  була думка запропонувати й йому теж аргументувати висунуте ним припущення, але проклятійник його випередив.

– Ні, не сходиться… – похитав він головою. – Той, хто настільки грубо наслідив, скоївши перше вбивство, навряд чи зумів би так бездоганно провернути друге. І навпаки.

Ілберт Смартіс кивнув й схвально посміхнувся.

– Ось і я про те ж саме, – знову кивнув й посміхнувся він. Цього разу задоволено. – І тому особисто я ставлю на сіру мишку Корнелію.

– Точніше, криску, – посміхнувшись, поправив Фарт.

– Якщо ви праві, то тоді вже зміюку, – не втримавшись, вставив й свої п’ять сніжнів Сіллі.

– Не знаю поки що, чим їй так насолили Маріца та Лукреція... – Тим часом задумливо продовжував Ілберт Смартіс. – Хоча… можливо, таким чином вона просто намагалася заплутати слідство, аби відвести підозри від себе.

– Й натомість, як це часто буває з тими, що вважають себе надто розумними, дилетантами, так намудрувала, що підставилася! – хмикнув Сіллі.

– Поки що ні… нажаль, – похитав головою головний дізнавач. – За винятком домислів, у нас із вами проти неї зовсім нічого немає.

– Цікаво, а Ермілії Перській теж вона допомогла вирушити на той світ? – зацікавився Фарт.

– Гарне питання, – похитавши головою, відповів Ілберт. – На яке у мене поки що немає відповіді.

– Зате ми знаємо, що той, хто вбив Іттану Рагнвальдську, ніяк не міг бути тим, хто намагався вбити Ганхілду Ойвіндську, – щоб підняти настрій шефу, нагадав Сіллі. – Ще ми знаємо, що вбивство Ойвіндської – найімовірніше, було замовне! І якщо воно, й справді, було замовним, то, я вам гарантую, сліди знайдуться. Дайте мені тільки дістатися до моїх улюблених банківських рахунків та їхніх балансів.

 Головний дізнавач кивнув головою.

– Як тільки закінчимо з обшуком, так одразу ж і займешся. Я так розумію, що тут ми закінчили?

– Закінчили, – підтвердив Фарт.

– Тоді йдемо далі, – важко зітхнувши, запропонував очевидне Ілберт.

У наступних трьох кімнатах, як й попередніх чотирьох, обійшлося без сюрпризів. Що з одного боку тішило, оскільки означало, що вбивці не такі вже й усюдисущі та всемогутні, з іншого ж – дратувало марною втратою часу, оскільки нічого корисного, чи хоча б хоч чимось цікавого, виявлено теж не було.

Ілберт намагався підбадьорити себе тим, що «негативний результат – це теж результат», проте надихнутися настільки сумнівним «успіхом» не виходило від слова «зовсім».

Час спливав, нібито вода через решето, а вони не тільки вбивцю, а й навіть свідка, хоч скільки-небудь корисного, ще жодного не знайшли. Вкотре тільки дарма витратили час на розпитування та допити. Так само марними виявилися також й захисні, та стежні заклинання. Ким би не була вбивця (якщо, звичайно ж, вони не помиляються в тому, що їхній вбивця – жінка), вона зуміла обдурити не тільки їх усіх, але й заклинання: її не бачило жодне із заклинань.

Єдине, що, на цей момент, дало їм дуже сумнівну, але усе ж таки зачіпку – це сканування магічних потоків. Хоча й слабкий слід, але усе ж таки залишився. От тільки вбивця про це знала, бо слід привів їх до банкетних столів. До тих самих банкетних столів, до яких після феєрверку, най їх, ломанулися усі. Можна подумати, що вони не на феєрверк ходили подивитися, а прибули з голодного краю!

Але ж він упертий! А ще він над сумлінний й супер винахідливий!

Попадися Корнелії (у тому, що це саме Корнелія, Ілберт Смартіс був упевнений, хоча й не до кінця розумів, чому саме він так у цьому упевнений) хтось інший, а не він, їй, можливо, й вдалося б залишитися безкарною. Однак їй не пощастило: він не тільки знав, як її вирахувати, але також його ані разу не лякала кількість часу та сил, які йому та його команді доведеться витратити на те, щоб відстежити пересування усіх тих, хто знаходився біля банкетних столів у той самий час, що й вона.

Так, це буде складно, але, на щастя, це не неможливо!

От тільки якщо б час… Проклятий час не грав настільки активно й безжально проти них… Хоча… ні, він не правий. Час грав не проти них, а проти ні в чому не винних юних дівчат, яких він ОСОБИСТО відібрав на цей відбір. Тих самих дівчат, яким він особисто гарантував безпеку...

За Корнелією, звичайно ж, тепер буде більш пильний нагляд... От тільки чи допоможе це? Де гарантія, що вона діє одна? Де гарантія, що загибель Ермілії Перської – це справа її рук?

Четверо дівчат за одну добу! Три з яких мертві, а четверта – дивом вижила. Саме дивом, а не завдяки вжитим ними заходам безпеки.