Глава 27

Глава 27

Ніколас щиро любив малюка Жана, але й племінників, які корчили йому страшні пики, він теж розумів: малюк, що погано тримається на ковзанах, й справді зіпсує їм усі веселощі. До того ж грати з дорослими хлопцями малюку було доволі небезпечно.

– Жане, малюче, я дуже тебе люблю, навіть більш того, обожнюю, але… – почав він і вже другим же своїм словом підписав собі вирок, який усі його запевнення у любові, якими б щирими вони не були, нітрохи не пом’якшували, оскільки Жан одразу ж зрозумів, до чого дядько хилить.

Й тут же ображений до глибини душі на дядька-зрадника заридав, обливаючись гіркими словами.

– Кхи-хи-хи-хи-хи-ииииииии! І-іііі! А-ааа-аааа! Кхи-хи-хи-хи-хи-ииииии! І-іііі! А-ааа-аааа! Кхи-хи-хи-хи-хи-ииииии! І-іііі!

– Малюче, пробач, малюче, – перервавши свою полум’яну промову, відразу ж кинувся до племінника зрадник-дядько. – Але ти й, справді, дуже малий. Тебе ж затопчуть! Це небезпечно!

– Я не малий! Я вже дорослий! Ти сам сказав! – крізь схлипування ображено нагадав Жан, відбиваючись при цьому від зрадника маленькими кулачками та не дозволяючи підняти себе з льоду.

– Звичайно ж, дорослий! – запевнив Ніколас. – Я мав на увазі твій зріст. Ти на зріст малий.

– Хто дорослий?! Він дорослий?! – пирхнув за його спиною Анрій – Якби він був дорослим, то не розпустив би нюні! – жовчно прокоментував він.

Він… усі вони так чекали цього матчу, а цей шмаркач усе псує!

– Саме так! – авторитетно підтакнув старший брат Жана десятирічний Корвін. – Рьова-корова! Тільки-но що – й відразу у сльози!

– Корвін, Анрі! – обсмикнув племінників Ніколас.

Але хіба ж хлопчаків, що палали праведним гнівом й розчаруванням, можна було зупинити!

– Якби тільки у сльози, він же ж одразу до своєї матусі біжить скаржитися! – Прокоментував молодший брат Анрія, семирічний Леон. – Матусин синочок!

– Не синочок, а донечка, – поправив брата Анрій. – Він поводиться як дівчисько!

Само собою, слухаючи усе це, Жан плакав усе гірше й гірше.

– Анрі, ще одне слово! І ви усі прямо зараз вирушите до замку! – вже по-справжньому розлютившись, пригрозив Ніколас.

– Жане, не слухай їх! – ласкаво звернулася до малюка Вівіан. – Тримаю парі, що у твоєму віці усі вони, включаючи дядька Ніколаса, плакали як дівчата й скаржилися мамі!

– Неправда! – одразу же ж дружним хором заперечили хлопчаки.

Ніколас же, на його честь, лише посміхнувся на це.

– Ага, ще скажіть, що ви ніколи не падали? – глузливо відрізала принцеса.

– Ну-у… було, звичайно ж, – неохоче визнали хлопчаки, риторично помітивши при цьому: – Ну, а з ким не бувало? Усі падають.

– Зі мною ніколи. Жодного разу, – не заради хвальби, а просто тому, що це була чиста правда, заперечив Ніколас.

– Я-а-аак ні? Не може бути! – недовірливо подивилися на дядька хлопчаки. – Що, зовсім жодного разу? Навіть у віці Жана?

– Навіть у віці Лії, – кивнувши на дворічну дочку Корнелії та Квентіна, що ліпила з нянею сніговика, повідомив він.

При цих словах Жан, який було заспокоївся, знову почав шморгати носом й схлипувати.

 – І ви йому повірили? – поспішила вставити Вівіан. – А от я ні! Нехай спершу доведе!

Збентежений заявою, Високий лорд здивовано глянув на дівчину.

– Мені що, на крові вам присягнути? – зачеплений недовірою, уїдливо поцікавився він.

– Уу-уу! – скорчивши гримасу, відмахнулася принцеса, – потрібна мені твоя присяга! Ти нам ділом доведи! Як щодо наввипередки? Зі мною та Жаном! Одне коло.

– З вами та Жаном? – здивовано перепитав Ніколас.

– Угу, – весело підтвердила дівчина. – Зі мною та Жаном! Одне коло. Жане, ти як, «за»?

Сльози малюка відразу ж висохли, оченята засяяли:

– Ще й як «за»! – підскочивши на ноги, закивав він. При цьому у голоску малюка явно чувся виклик.

– Ну-уу добре, – з ласкою погодився Ніколас.

– Ви, усі, до речі, теж, якщо хочете, можете брати участь, – дозволила Вівіан хлопчакам. – Якщо не боїтеся, звичайно д, програти нам із Жаном?

– Пхе! – пирхнули хлопці та запевнили: – Звичайно ж, не боїмося!

– Що ж, – беручи за руку Жана, посміхнулася дівчина й проінструктувала: – Тоді шикуємося усі в ряд. І на мій рахунок «три» – стартуємо!

Попри те, що усі продовжували дивуватися, заперечувати ніхто не став. Усі одразу ж вишикувалися.

– Раз! – голосно оголосила Її Високість. – Два-аааааааааа… – навмисне довго протягла вона букву «а», а слідом за нею і букву «і». – І-іііііі…. ТРИ! – проголосила вона, нарешті.

І тієї ж миті по льоду з запаморочливою швидкістю помчали... Ні, навіть не помчали, а полетіли блискавками дюжина хлопчаків та Високий лорд, який хоча і продовжував у душі щиро не розуміти до чого уся ця витівка, проте вдарити в багнюку обличчям не бажав.

І за ними слідом, взявшись за руки та радісно при цьому посміхаючись, мчали по льоду Її Високість та маленький Жан.

– Нас усі обганяють! – засмучено відзначив пихкаючий від натуги малюк. – Це через мене! Це через те, що я маленький!

– Ну й нехай обганяють, – безтурботно відповіла Вівіан. – По-перше, ти обов’язково виростеш і ще їм покажеш!

– Ще й як покажу! – грізно й урочисто пообіцяв малюк.     

– По-друге, їх, усіх чекає ве-еели-икий сюрприз! – продовжувала тим часом дівчина.

– Сюрприз?! – захоплено перепитав малюк. – Ух ти! А який?!

– Зараз побачиш, – пообіцяла Вівіан. І перевела погляд на Високого лорда, який їх обігнав вже більш, ніж на півкола,  і якому, до того ж, до фінішу залишалося не більше десяти-п’ятнадцяти метрів. – Не зводи очей з дядька, – порадила вона своєму супутникові. – Дивишся в усі очі?

– Угу, – підтвердив той.                                 

І… тієї ж миті Високий лорд, що ніколи не падав, спіткнувся…

Не відразу зрозумівший, що коїться Ніколас підняв угору руки й прийнявся відчайдушно хапатися долонями за повітря. Він не міг повірити: на рівному місці! Не може бути! Але... Чим відчайдушніше він перебирав зубцями по льоду, тим неухильніше тягла його до себе крижана гладь.