Глава 26

Глава 26

Декількома хвилинами раніше.

День зимових активностей тільки розпочався, проте вже почав стомлювати. І це при тому, що самі активності ще навіть й не почалися.

У нього хримтурси Стіну штурмують, ліс для розтопки печей закінчується, вугілля втридорога, народ ось-ось голодувати почне, в поселеннях неспокійно, думав Високий лорд, а він тут дівиць другий день поспіль розважає.

У нього навіть руки свербіли, так йому захотілося одного свого гостя придушити! А разом з ним й прадіда, який, хоча й не зовсім з власної ініціативи, але усе ж таки нав’язав йому цей демонів відбір.

Старий хрич! Мало того, що він діяв за його спиною, так ще й змився із замку, як тільки до нього прибули наречені. А він наївний на нього розраховував. Не те щоб дуже, усе ж таки зовсім простодушним дурником він не був. Та й не те, щоб розраховував. Просто, знаючи зарозумілість, невгамовну енергію прадіда та його прагнення тотального контролю усіх та уся навкруги, Ніколас був упевнений, що той нізащо не заспокоїться, поки усі до одного стерна управління відбору не виявляться в нього. Більш того, він навіть побоювався цього, бо розумів, що старий хрич – той ще інтриган та маніпулятор! Розуміти-то розумів, але не до кінця…

Він навіть й уявити собі не міг, що прадід підсуне йому аж таку свиню: мало того, що змиється, так ще й підсуне замість себе Ілберта Смартіса, який не тільки візьме на себе обов’язки розпорядника відбору, так ще й з нього, з Високого лорда, зробить хлопчика на побігеньках!

Один лише учорашній бал чого йому коштував! Він за пів дня зморився так, як не морився навіть на тренуваннях із братами, коли ті ганяли його одразу втрьох. А він би ще пойняв, якщо б з цього відбору толк був…

Згадавши трьох загиблих дівчат й одну, що усе ще перебувала між життям та смертю, Ніколас важко зітхнув.

Крім того, його бентежила також й брати. Занадто вже вони сьогодні поступливі та доброзичливі, як до нього, так й один до одного. Він знову зітхнув.

Як пити дати, щось замислюють… Або вже задумали. Або й те, й інше одразу. Питання тільки в тому, чи вони всі разом щось замислюють, чи, може, кожен свою гру веде.

Ніколас не втримався й ще раз обернувся, щоб подивитись на братів. Жордан та Квентін, весело перемовляючись, з ентузіазмом шнурували ковзани. Домінік, що відлучався, мабуть, за ковзанами, посміхаючись прямував до них.

Ні дати, ні взяти, щасливе сімейство на відпочинку, з іронічною усмішкою подумав він й, помахавши братам, мовляв, швидше, перевів погляд на Лукрецію та Корнелію.

І знову зітхнув. Нічого. Нічого не зрозуміло.

На відміну від своїх чоловіків, і перша, і друга поводилися, як завжди. У тому сенсі, що варто їм тільки було зустрітися з ним поглядом, як погляд першої – загорявся зневагою, а погляд другої – ненавистю.

І ось як, демон їх подери, це розуміти? Дружини не заодно із чоловіками? Або заодно, але настільки його ненавидять, що нездатні проявити приязність, навіть тріумфуючи в душі? І ще Маріца… Чому вона, ніби сама по собі?

Запитання. Запитання. Одні запитання. І жодної відповіді… Відвівши погляд від невісток, вкотре зітхнув Ніколас. Розвернувшись у напрямку ковзанки, він сам не розуміючи, кого шукає, ковзнув поглядом по тих, хто катався й... відразу ж знайшов очима Вівіан.

І завмер, не в змозі відірвати від неї очей…

Її Високість не просто добре трималася на ковзанах, вона, здавалося, була здатна на них літати, настільки швидко вона мчала до воріт супротивника. Ось вона та Анрій, котрий так і не надів шапку, виходять на воротаря, він робить їй пас, вона легко підхоплює сноубол своєю мітлою й відправляє його у ворота…

Ан ні! Не зовсім у ворота: сноубол дзвінко вдаряється об штангу воріт й відскакує!

– Е-еех, такий момент, – розчаровано видихнув Ніколас, бо знав, що встигнути перехопити сноубол, що відлетів від штанги, майже неймовірно.

І... поквапився з висновками!

Тому що Її Високості вдалося зробити щось ще неймовірніше!

У долі секунди розігнавшись до неймовірної швидкості, вона, обійшовши малою дугою барона Бруні Коскінена, що пер їй назустріч, подібно до крижаного велетня, відправила сноубол у ворота його легіонера, лорда Альріка Скулних, що якраз вилетів їй назустріч.

– О це був удар! – радісно заверещали Ельжбета, Вігдіс, Беребра та Агнетта.

Що ж до тріумфального реву його племінників, за команду яких грала Вівіан, то в ньому потонув навіть свисток судді, чиї обов’язки узяла на себе Маріца.

Якийсь час дуже задоволена собою сліпуче усміхнена принцеса приймала привітання від хлопчаків, які дивилися на неї одночасно з потрясінням й обожнюванням, як раптом, немов відчувши на собі погляд, підняла очі й тут же зустрілася поглядом з Високим лордом, що дивився на неї з не меншим потрясінням й обожнюванням, ніж його племінники.

Горда тим, що втерла усім носа, Вівіан щасливо посміхнулася йому й помахала рукою.

Ні в її позі, ні в жесті, ні в одязі, ні навіть у посмішці не було нічого, що пояснило б раптовий спалах світла, що осяяло її, подібно божеству, що зійшло з небес, й, тим більше, в них не було нічого, через що раптом міг би сповільнитися час…

Однак світло, що виходило від дівчини, було таким яскравим, що затьмарило собою навіть сонячний день. Що ж до часу, він не просто сповільнився, він зовсім зупинився. Й разом з ним, судячи з того, що Ніколасу раптом різко перестало вистачати повітря, зупинилося й його серце… Точніше спробувало. Але хто ж йому дозволив? Вже точно не легені, які, на відміну від серця, вразливістю не страждали. Вони страждали без повітря!

Судомно зітхнувши, Ніколас закашлявся, й усе повернулося на круги своя: осяяна усмішкою Вівіан більше не затьмарювала собою сонячне світло, час відновив свій біг.

Хоча… усе, та не усе…

Ніколас був би щасливий прийняти побачене за божественне видіння, але... На його величезний жаль, щось подібне він вже відчував багато років тому. Причому неодноразово. А якщо ще точніше, щоразу, коли бачив Маріцу.