Глава 25

Глава 25

Щойно процесія наречених, на чолі з їхнім нареченим та розпорядницею, наблизилася до ковзанки, як їх одразу ж «привітали».

– Дядьку Ніколас, нарешті! – з легким докором у голосі закричав хлопчисько, від одного виду якого холодно стало не лише жителькам півдня, а й розпорядниці, й «морозостійким» нареченим.

Досить тонкий на вигляд дублений жилет був нарозхрист. Шарфом хлопчику служив комір його в’язаного светра. Шапка взагалі була відсутня. Єдиною поступкою морозу були рукавички та й то, напевно, лише тому, що на голі долоні було б набагато неприємніше падати.

Очевидно, холодно від виду восьмирічного племінника, клаповухі вуха якого красномовно почервоніли від морозу, стало також й Ніколасу, бо першим його питанням було про шапку.

– А сам?! – резонно поцікавився пацан, кивнувши на непокриту каштанову гриву свого дядька.

– Мені можна, я не мерзну, – незворушно відрізав той.

– От і я не мерзну, – тоном, «що й вимагалося довести», відбив у відповідь хлопець.

– А вуха тому, чому тоді такі червоні? І ніс? – насмішкувато поцікавився Ніколас.

– Можна подумати твої не червоні, а зелені! – у тон дядьку, помітив племінник і, скориставшись тактикою «найкращий захист – напад», наїхав: – Коротше, обіцяний матч буде? Чи ми так і будемо стояти тут із тобою й намовлятися?!

Однак і дядько теж виявився не ликом шитий.

– Буде, але тільки, якщо ти одягнеш шапку! – виставив він умову.

– Я не зрозумів, ти що, намагаєшся зіскочити з нашого парі?! – звузивши очі, підозріло поцікавився хлопчисько й тут же без суду та слідства звинуватив: – Ага-аа, злякався! Побачив, як ми граємо, й злякався? Ви це чули, хлопці?! Він злякався!

– Агу-м! Чули! Чули! –  хором підтвердили йому десь дві дюжини малолітніх любителів активних розваг на льоду.

Ніколас зробив вигляд, що він задихнувся від безглуздості такого звинувачення.

– Хто ухиляється? Я?! – вказавши на себе, обурився він. – Та як вам взагалі таке на думку спало?!

– Як? – солоденько посміхнувся хлопчик. – А так! Ти чудово знаєш, що я гадки не маю, де моя шапка! Бо я її втратив! – менторським тоном та з найважливішим виглядом пояснив хлопчик. Після чого з не менш важливим та гордовитим виглядом, поцікавився: – Зрозумів?!

– А-ааах, ось воно що… – ховаючи посмішку, видихнув Ніколас й, підморгнувши Мариці, уточнив: – Так справа в ша-аапці?

– Моїй шапці! – піднявши вгору вказівний палець, з важливим виглядом поправив хлопчик.

– Ось вона, мій хороший, твоя шапка! – радісно повідомила мати синові, підходячи до нього. – Я її для тебе вже знайшла! – натягуючи йому шапку на червоні вуха, оголосила вона.

– Змовилися, значить, – звузивши очі й закивавши головою, обвинувально констатував хлопчик й пообіцяв: – Ну гаразд, гаразд... Я це вам запам’ятаю, – попередив він, показавши рукавицею спочатку на дядька, потім на матір. Слідом за чим шмигнув носом і з викликом поцікавився: – Ну, а тепер, сподіваюся, ми зіграємо?!

– Дорослі проти дітей? – не так для дітей, як для своїх наречених, братів та їхніх дружин, уточнив Ніколас.

– Дорослі проти дітей, – статечно підтвердив хлопчик і тут же висунув умову: – Мамо, і ти теж граєш!

– Звісно, ​​любий, хіба ж я можу відмовитися від такого люб’язного запрошення, – іронічно відповіла Маріца. Але, якщо вона сподівалася збентежити сина, то на неї чекало розчарування. Хлопчик не тільки не зніяковів, а й поважно кивнув та поцікавився: – Тоді чому ти усе ще без ковзанів?!

– Він це серйозно?! – шоковано переглянулися між собою жительки півдня.

– А ви сумніваєтесь? – пирхнула Ловіз. – Наївні! Невже ви досі не зрозуміли з поведінки розпорядниці, що усі ці, так звані, зимові активності були придумані спеціально для того, щоб позбутися нас?! Ха! Нехай навіть й не сподівається, стерво! НЕ ДО-ЧЕ-КА-ЄТЬ-СЯ! – накинувши на голову каптур шуби, що злетів з голови, проголосила вона так, нібито дала клятву. Хоча чому нібито? Цілком ймовірно, саме так і було.

– Не дочекається! – слідом за нею «принесли клятву» також й південки. Після чого усі четверо рішуче рушили до ковзанки. Рішуче, але аж ніяк не безтурботно. Навчені попереднім гірким досвідом, цього разу, вони не тільки знехтували муфтами, заради того, щоб залишити вільними руки, але й не стали, на догоду гордовитій поставі, високо задирати носи, а йшли, постійно поглядаючи під ноги.

Й тим не менш…

Кожна з них хоча б раз, але усе ж таки послизнулася. Щоправда, як не намагалися острівці льоду, що траплялися їм під ноги, повторити подвиг колеги, жодному з них так це й не вдалося. Не від нестачі старання, звичайно ж, а, як вже згадувалося, тому, що на відміну від їхнього супер удачливого колеги, їм довелося мати справу з незрівнянно більш досвідченим й обережним противником!

Маріца, що присіла у перебільшено-церемонному реверансі, тим часом, глузливим тоном запевняла сина:

– Перепрошую, мій пане! Зараз усе буде виконано, мій пане!

«Її пан» у боргу не залишився, схилив голову у королівському поклоні та підкреслено гордовито прорік:

– Я дуже сподіваюся на це, міледі, – запевнив він з пустотливим блиском в очах, після чого перевів погляд на дядька й сповненим царственої величі тоном повідомив: – І на вас я теж сподіваюся, мілорде. Не примушуйте нас чекати.

Проголосивши це, він з криком:

«Хлопці-ііі, до мене!», стрілою полетів у центр ковзанки.

Провівши племінника поглядом, що випромінював іскорки сміху, Ніколас, посміхаючись, знайшов поглядом офіцерів, які вчора, з його легкої руки, стали ще й нареченими, й поцікавився:

– Чули?!

– Чули, – посміючись, хором відповіли ті.

– Ну, так чого тоді стоїмо й усіх затримуємо? – з навмисною грізністю у голосі висунув він їм претензію.

– Є нікого не затримувати! – узяли під козирок офіцери. Після чого, підхопивши коробки з ковзанами, які вони ж з собою й принесли, заходилися вручати «подарунки» усім охочим та й неохочим теж.