Глава 24

Глава 24

Проживши в краю предвічної мерзлоти усе життя, Ніколас, тим не менш, не втомлювався захоплюватися красою сонячних зимових днів. Та і як ними можна було не насолоджуватися, коли повітря прозоре й свіже, дерева подібні до наречених у посипаних діамантами, сліпучо-білих вбраннях, а мелодійний скрип снігу під ногами акомпанує биттю його серця.

День, одягнений у білі шати, що сяяли на сонці, подібно до парчі, витканої срібними та золотими нитками, й справді, був прекрасний. Такий прекрасний, що в німому захопленні завмер навіть хуліганистий та непосидючий вітер.

– Правда на вулиці гарно? Просто нереально красиво! – щиро поцікавився Високий лорд, який вирішив проявити гарні манери. У його зверненому на наречених погляді було стільки захоплення та щастя, а в голосі – настільки щире блаженство, що запідозрити його в тому, що він знущається – було просто неможливо.

Проте саме в цьому його й запідозрили!

Причому запідозрили його в цьому не тільки закутані у хутра південки, але й всі інші теж подумали, що він підколов зарозумілих й хамуватих жительок півдня і тому тут же дружно погодилися, попри те, що мороз не тільки чутливо пощипував і їхні щоки та носи теж, а й наскрізь прокушував рукавички, застуджуючи пальці рук.

– Дуже гарний день! – дружно закивали Вігдіс та Беребра.

– Нереально красиво! – підтвердили Вівіан та Ельжбета.

– І ще нереально свіжо! – іронічно прокоментувала Ловіз.

– Угум, дуже-дуже-дуже свіжо! – погодилися з нею жительки півдня, вклавши у свій тон стільки страждання, журби та тремтіння, що пропустити їх повз вуха було просто неможливо.

Точніше, було б неможливо, якби їх хтось почув. Однак саме в цей момент Ельжбета зауважила, що з ними немає Агнетти.

– О боги! Тільки не це! Ми втратили Агнетту! – сплеснувши руками, вигукнула вона. Після чого почала нервово дивитися на всі боки: – О боги! Її ніде нема! – у розпачі прошепотіла вона.

– Втратили? Як втратили? Як це її ніде нема? – слідом за нею сполошилися також й Вівіан, Ніколас, Вігдіс та Беребра і теж почали оглядатися на всі боки.

– Агнета! Агнетта Віртаненська! – покликала Ельжбета. Вона була одночасно засмучена, зла й розгублена.

Вони йшли відкритою місцевістю. І ще хвилину тому Агнета точно була з ними. Чи таки дві? Так, можливо дві, але не три – точно!

«Я повинна була бути ще уважнішою» – докоряла вона себе. –­ «Мені було слід ні на мить не втрачати пильності, а я заговорилася з Вівіан й...»

Почувши окрик: «Я тут!», Ельжбета з такою швидкістю рвонула до пропажі, що не помітила острівця льоду, що підло чекав свою жертву посеред усипаної гравієм доріжки…

Острівець виявився ще тою сволотою, яка влаштувала не тільки засідку, але й попередньо відполірувала свою поверхню до такої міри, що жертва навіть пікнути не встигла, як вже виявилася у лежачому стані.

Острівець льоду міг собою пишатися! Настільки рішуче й безапеляційно укласти на обидві лопатки агента таємної канцелярії графиню Ангельмську, та ще й зробивши при цьому з неї загальне посміховисько – такого ще нікому не вдавалося!

Щодо загального посміховиська, то Ельжбета перебільшувала: сміялися тільки південки, що не злюбили її, і ще Ловіз Йорн Олліла.

Щоправда, недовго. Бо й на них знайшовся острівець льоду, що смирненько-підленько чекав свого улову, сховавшись під тонесеньким шаром снігу.

На відміну від острівця, що одним махом уклав Ельжбету, цей був дуже маленький і тільки вчився вражати наповал своїх жертв. А поки що...

Його або просто не помічали, або могли лише трохи послизнутися. Настільки трохи, що ніхто жодного разу навіть вголос не вилаявся! Максимум, про себе ойкнуть й далі йдуть. І тому він бідненький вже навіть надію втратив, аж раптом…

Взяв й… уклав одразу чотирьох дівчат! Юху! Який молодець! Маленький, та удаленький!

Уклав не одним махом, щоправда, оскільки дівчата, хоча й дуже безглуздо, зате відчайдушно чинили опір.

Але сьогодні таки був його день!

І тому вони ніжками й ручками подригали-подригали, і дружно звалилися в його обійми… хмм… пристойно висловлюючись. А якщо не пристойно, а прямо говорячи, то, станцювавши швидкий й вельми незграбний, але дуже пристрасний канкан, всі четверо дівчат звалилися на свої філейні частини, влаштувавши при цьому купу малу, через те що Лагерта Корхонен та Каїса Зігфріт Івар, що йшли під ручку, послизнувшись впали на Ловіз Йорн Оллілу та Далію Стейнвульфську, що йшли слідом, теж під ручку.

Звичайно ж, усе вищеописане, дівчата проробили зовсім не мовчки, а з вереском й прокльонами, котрі, як тільки дівчата зрозуміли, як не аристократично вони повелися, перейшли в стогнання й сльози.

У всіх чотирьох, згідно з озвученими ними скаргами, двоїлося перед очима, паморочилася й боліла голова, крім цього, їх нудило і ще вони не були впевнені, чи зможуть підвестися, настільки сильно вони забилися!

– А ще ми замерзли, – навмисне тремтячим й присмертним голосом додала Далія Стейнвульфська. – Дуже-дуже замерзли!

– Дуже-дуже, – жалібно підтвердили її подруги.

І такими вони були при цьому переконливо нещасними, що, навіть Ельжбеті, яка з власного досвіду ні секунди не сумнівалася, що усі страждання красунь – не більше ніж талановито розіграна вистава, стало незручно продовжувати вголос зловтішатися над тим, наскільки швидко зарозумілих дівчат наздогнала карма.

Натомість, як магиня воістину доброї та широкої душі, вона вирішила виявити великодушність.

– Як я вас розумію! – різко повиснувши на руці Вівіан, повідомила вона. – Адже й сама теж щойно… Ну, ви бачили, – вона вдала, що зніяковіла. – Мені, звичайно, трохи краще, ніж вам, бо я, дякувати богам, змогла підвестися, але тепер розумію, що поспішила... І мій досвід мені підказує, що нам з вами, леді, потрібно в лікарню! Високий лорд, я сподіваюся, ваші маги-повітряники зможуть доставити нас до кращої лікарні вашого королівства? Тому що жодна інша, як ви розумієте, нам не підійде! – одночасно навмисне примхливо й гордовито поцікавилася вона.