Глава 21

Глава 21

Похитавши головою та цокнувши язиком, Ілберт Смартіс закотив очі, маючи при цьому на увазі: «У кого пальцем не ткни – потрапиш на розумника, а толку з цього…», – подумки іронічно посміхнувся він. Вголос, однак, після тяжкого багатозначного зітхання, яке він супроводив почухуванням підборіддя, вимовив інше.

– Тобто «незабудку» Ітані вручили вже у замку. І зробити це міг лише двійник. І часу у нього на це було більш ніж достатньо... –  резюмував він, задумливо подивившись при цьому спочатку на Ніколаса, потім перевівши погляд на капітана Маріуса.

Обидва відповіли незворушними поглядами.

– Капітане, я можу розраховувати на ваше сприяння у складанні списку усіх тих, з ким жертва контактувала протягом дня?

Маріус кивнув головою.

 – Ясна річ,  – сухим, офіційним тоном викарбував він.

– Але так, щоб про це ніхто, крім ваших найдовіреніших людей, не знав, – додав головний дізнавач. – Жодних опитувань свідків. Поки обійдемося лише скануванням залишкових еманацій аур та інформацією, що ми отримаємо із кристалів пам’яті вашої охоронної системи.

– Ясна річ, – знову сухо, офіційно та беземоційно викарбував капітан. Хоча, йому й хотілося, спитати у столичного важняка, за кого він його приймає: за просто дилетанта чи за ідіота.

– Не забудьте про жінок! Їх теж включіть до списку, я маю на увазі, – про всяк випадок, раптом про це не подумають, додала Вівіан.

– Ясна річ, – вкотре кивнув капітан. Щоправда, цього разу він уже не стримався, в його сухому, офіційному тоні пролунав ледь помітний виклик. Мовляв, не навчайте вченого. На відміну від вас, я сам маг-містифікатор!

– І бажано було б встигнути до ранку, – виніс на порядок денний ще одне побажання головний дізнавач.

– Яссс-сна річ-чч! – уже не викарбував, а сухо й офіційно процідив крізь зуби Маріус.

Втім, Ілберт Смартіс, який раптом сповнився дізнавацького натхнення, його невдоволення навіть не помітив. Бо муза, що відвідала його, вже осяяла його новою ідеєю.

– Ваша Високосвітлість, як Ви дивитеся на те, щоб дати вашим нареченим зрозуміти, наскільки чудово жити у Предвічному королівстві?

– Щиро кажучи, враховуючи те, з якою швидкістю мої наречені вирушають в інший світ, не бачу у цьому необхідності, – з явним подивом у голосі відповів Ніколас. Після чого, не приховуючи свого осуду, ще й додав: – Крім того, як ви собі це уявляєте? З якими очима, я розповідатиму про те, як чудово живеться у моєму королівстві, враховуючи обставини? Ви мене взагалі за безсердечного монстра тримаєте?

Ілберт Смартіс, наморщивши чоло, почухав потилицю і розуміюче закивав.

– Перепрошую, ви маєте рацію, я повинен був спочатку пояснити. Мене просто занесло. Зі мною таке бува, коли зловлю за хвіст ідею. До того ж, я ще й висловився невдало. Я не мав на увазі, що вам потрібно буде переконувати дівчат у тому, що Предвічне королівство – це найкраще місце у світі. Мені лише потрібно, щоб ви організували для них розваги поза стінами замку. І щоб вам у цьому обов’язково допомагали усі ваші брати та їхні дружини. І їхні особисті слуги...

Високий лорд розуміюче кивнув головою.

– Ви хочете обшукати кімнати?  – Швидше констатував, ніж уточнив він. – Сподіваєтеся знайти «незабудку»? – судячи зі скепсису, що пролунав у його голосі, він явно не вірив в успіх цієї ідеї.

– Ні, звичайно ж, не сподіваюся, – похитав головою Ілберт Смартіс. – Враховуючи здатність артефакту віддавати викачану ним з жертви магію, вбивця ще мінімум добу носитиме його не знімаючи. Я сподіваюся, знайти щось, що дасть нам законне право обшукати ваших братів та їхніх дружин. Наприклад, запрані плями крові на одязі або залишки знищеного одягу. Перше, звісно ж, ​​бажаніше. Проте, реальніше усе ж таки друге. Якби я був на місці вбивці, я б знищив одяг навіть, якби був впевнений, що на мене не потрапило жодної краплі крові. Береженого, як кажуть, саме пекло береже.

Тепер вже тямовито кивав, морщив лоба й чухав потилицю Ніколас.

– Я розумію необхідність обшуку, – задумливо промовив він. – І дуже хотів би допомогти слідству. Точніше, навіть не слідству, а собі. Тому що я не менше вашого зацікавлений у тому, щоб увесь цей кошмар швидше закінчився. Але розваги поза замком у той час, як у морзі лежать…

– А ось і не лежать! – поспішив перебити головний дізнавач. – Для усіх, окрім нас, я маю на увазі, не лежать. Не сперечаюся – чотири різко злеглі з застудою наречені – забагато для одного дня. Але з іншого боку, дві застудилися в дорозі, другі дві – поки стояли на балконі та спостерігали за феєрверком. Так, сумно, бідні, бідні дівчата, але ж не змушувати ж через них страждати й усіх інших? Як на мене, цілком собі пристойне пояснення! – висловив він свою авторитетну думку.

– Не зовсім, – заперечив Ніколас. – Є одна проблемка, і вона в тому, що Ганхілда Ойвіндська – мертва. Для всіх, я маю на увазі, мертва!

– Як це мертва?! – збентежено перепитав Ілберт Смартіс. – Ви ж сказали… Як же так… І ви мені тільки зараз про це кажете?! І взагалі! Хто дозволив?! Хто дозволив розповісти усім, що вона померла?!

Ніколас розвів руками.

– Перепрошую, я думав ви вже знаєте. Що ж до того, хто дозволив...

– Звідки?! Я з місця злочину одразу сюди! – роздратовано огризнувся Ілберт Смартіс.

– Я так вирішив. В інтересах дівчини, – між тим продовжував Ніколас.

Ілберт Смартіс перевів на співрозмовника здивовано-боязкий погляд.

– В інтересах дівчини? – перепитав він. – Ви це серйозно? Яка їй тепер уже різниця? – риторично запитав він.

– Ціною в життя, – незворушно відповів Ніколас.

Ельжбета й Вівіан між тим, закусивши губи, що розтягувалися у посмішці, опустили очі.

– То вона?.. То ви?.. А най вас! – обурено сплеснув він руками. – Складно було відразу сказати, що дівчина жива, але ви вирішили оголосити її мертвою? Вона ж жива? Я правильно вас зрозумів? – про всяк випадок уточнив він, подивившись при цьому на Ельжбету та Вівіан.