Глава 19

Глава 19

Побачивши труп другої за день передчасно померлої нареченої, Вівіан, до свого сорому, не змогла стримати зітхання полегкості. Не те щоб вона бажала Ітані Рагнвальдській смерті. Просто, на її погляд, смерть конкретно цієї нареченої була найменшим із лих. Хоча… кого вона намагається обдурити? З тієї хвилини, як вона ознайомилася з особистою справою Ітани Рагнавальдської, вона не просто її недолюблювала, вона її – серйозно побоювалася.

Тому, якщо вже зовсім відверто, то дивлячись на бездиханне тіло дівчини, Її Високість не відчувала нічого, крім полегшення. І…

Вдячності.

Вона була вдячна долі за те, що наречена, яку вони сьогодні врятували, була Ганхілдою Ойвіндською, а не Ітаною Рагнавальдською.

Вівіан схилилася над тілом і вкотре вразилася, наскільки дивовижно красивою була тепер вже покійна Ітана.

Її обличчя було ідеально симетричним, а риси досконалі настільки, наче вирізані з мармуру. Бездоганно гладка, шовковиста шкіра, попри трупне задубіння, що настало, все ще ніби світилося зсередини. Навіть зараз, коли її губи були вже не кольору вишні, а лохини, усмішка на губах дівчини усе ще була ніжною й звабливою.

«А чи не твоя ж краса стала причиною твоєї смерті?!» – здивувавши саму себе, раптом подумки поцікавилася вона у покійної.

Питання не було риторичним. Однак йому судилося залишитися без відповіді, принаймні на час цього сеансу, оскільки Вівіан не готова була озвучити його при всіх, особливо при Ельжбеті, яка, напевно, вирішить, що вона поставила його через невпевненість у собі.

І що, найприкріше, при цьому вона матиме рацію. У глибині душі Вівіан майже не сумнівалася у тому, що познайомся Ніколас з Ітаною ближче, він би не встояв перед нею, так само як свого часу не встояв перед Марицею.

– Відійдіть за коло, – про всяк випадок, нагадала вона, дістаючи з піхов кинджал.

Переконавшись, що її розпорядження виконано, Вівіан зробила невеликий надріз на середньому пальці лівої руки та, доторкнувшись до одного із символів, активувала захисне коло.

Після чого знову повернулася до тіла й доторкнулася пальцем, що усе ще кровоточив, спочатку до грудей покійної, потім до чола. Після чого поклала долоню їй на чоло й завмерла, наче до чогось прислухаючись. Хоча чому наче?

Раптом, попри те, що усі вікна й двері залишалися щільно зачиненими, по кімнаті пронісся ураганний потік студеного повітря. Температура в кімнаті при цьому впала настільки різко й приголомшливо, що всі присутні у кімнаті, а також підлога, стіни, стеля й навіть лампи вкрилися інієм. Лампи, до речі, терпіти такого свавілля не стали: разом усі обурено мигнули, погрожуючи, що ще раз, і вони влаштують темну!

– Ітано, заспокойся! Я не ворог тобі! – спробувала напоумити покійну Вівіан. – І, не друг також! І навіть не добра знайома! Я розумію це, але розумію також і те, що те, що з тобою сталося, це неправильно!

– Я такого ще не бачила, точніше, не відчувала, – поскаржилася Вівіан. – Вона просто навіжена. Не хоче нічого ні чути, ні розуміти…

Гарне обличчя покійниці раптово спотворилось у німому крикові жаху.

Тепер по кімнаті промайнуло виття. Та таке, що обурено забрязкали шибки у вікнах й плафони численних ламп, які, хоч й знову мигнули, але усе ж таки темну, як обіцяли, не влаштували.

Вівіан сплеснула руками та почала швидко сплітати напівпрозору магічну сіть.

– Ти мертва, Ітано! – спокійним й холодним, як землі крижаної пустки, тоном, відрізала вона чергове запевнення покійної у тому, що сталася жахлива помилка. Бо, наполягала покійна, померти мали усі наречені Високого лорда, крім неї Ітани. Тому що вона, Ітана, просто ніяк не могла померти.

– Проте, ти мертва, Ітано! – повторила Вівіан й впевнено додала. – І ти це знаєш.

У відповідь на ці слова тіло покійної раптом смикнулося, вигнулося дугою і так і застигло.

– Так, – пролунало в голові Вівіан приречене. – Я… Померла.

– Вибач, – голос Вівіан пом’якшав. – Мені, й правда, шкода. І тому я не хочу, щоб твій убивця залишився безкарним. Скажи мені, ти бачила його? Ти можеш мені його показати?

Небіжчиця судомно схлипнула. І від цього схлипу на душі Вівіан стало так паршиво, що вона ледве стрималася, щоб негайно не припинити сеанс.

Ітана Рагнвальдська була не першою покійницею, яка гірко оплакувала свою передчасну смерть, але досі це були просто сум, образа й злість. У випадку з Ітаною – це була шалена лють й практично непереборне нерозуміння і неприйняття дійсності.

– Добре, я покажу, – втомлено озвалася покійна. – Я… Покажу.

І вона показала.

Побачивши обличчя вбивці, Вівіан навіть не здивувалася. Навпаки. Тепер усе сходилося. Ні до кого іншого Ітана Рагнвальдська просто не зійшла б. І ні з ким іншим, окрім як з об’єктом свого полювання, вона нізащо б не усамітнилася.

Але й не засмутилася, бо знала: Ітана Рагнвальдська стала жертвою містифікації.

Дуже якісної, треба визнати: вона й сама, мабуть, не відрізнила б двійника від оригіналу. Та сама хода. Та сама манера тримати себе. Ті самі жести. Та сама посмішка. Той самий прищур очей. Той самий голос. Хоча…

Із загляданням у вічі та зі щенячим обожнюванням у погляді двійник трохи переборщив. Вівіан пам’ятала, як Ніколас дивився на Маріцу. Він милувався нею. Й захоплювався. Однак нічого щенячого у його погляді не було. І ще… рухи якісь надто вже метушливі.

В іншому ж…

Ітана просто не мала шансів запідозрити підміну. Та й з чого раптом їй подібне спало б на думку? З того, що Високий лорд раптом звернув на неї увагу й запропонував прогулятися зимовим садом? Але ж вона звикла, що кожен, кого вона тільки поманить пальчиком, тут же падає до її ніг. Отже для неї в поведінці Ніколаса не було нічого незвичайного. Навпаки, незвичним для неї якраз було б, якби він залишився байдужим до її призовних поглядів.

Так, вбивця не лише добре підготувався, але й усе прорахував. Однак дещо, точніше декого він чи вона усе ж таки не врахував…