Глава 18.2

– Прокляття! Як же з цими духами складно! Одні кажуть, та недомовляють. Точніше, одна! Помічниця демонова! Інші й зовсім несуть несусвітню нісенітницю! Замість того, щоб нормально сказати, зроби це й це, лопотять щось нерозбірливе, що не має ніякого сенсу, наче діти малі!

Щодня, тисячоліття за тисячоліттям, він приходив до храму Хранительки Крижаної Пустощі, закликаючи спочатку до її милосердя. Потім він спробував з нею торгуватися: чого він їй тільки не пропонував – усе було марно.

Хранителька залишалася глухою до благань, нечулою до сліз, байдужою до шантажу та погроз. Еге ж, у якийсь момент, він дійшов навіть до того, що погрожував тим, що зруйнує її храми та проголосить богом самого себе.

Наривався, звичайно ж! Абсолютно навмисно й надзвичайно демонстративно! Й абсолютно… даремно. Хранителька Крижаної Пустощі не зійшла навіть до того, щоб покарати його…

Ні тоді, коли він лише погрожував. Ні тоді, коли він знищував храми. Ні тоді, коли він оголосив себе богом.

Лафей вже майже змирився з тим, що його народ приречений на виродження, не зважаючи на здійснення не тільки їхньої, а й споконвічної мрії усіх народів та рас – одержання безсмертя.

– Воістину: бійтеся своїх бажань, бо вони можуть справдитися! – з гіркою усмішкою, не раз казав собі Лафей. І, тим не менш,…

Продовжував бажати, мріяти, сподіватися та вірити. Оскільки такою є природа живої, розумної істоти.

І віра його не підвела.

Одного чудового ранку Великий хримтурс раптом почув чийсь схвильований шепіт.

Як Повелитель крижаних велетнів, Лафей усе своє життя служив посередником між крижаними велетнями й Духами Стихій.

Тисячоліття за тисячоліттям він тільки й робив, що прислухався до шепоту північних вітрів, к виттю завірюх та хурделиць, утихомирював їх, усував хаос та розлад у думках свого крижаного воїнства, заміняючи їх на спокій та порядок.

Він умів не тільки розрізняти й розуміти голоси духів Стихій, а й домовлятися й навіть наказувати їм.

Того ранку шепоти, як і усе шепотіння, що йому доводилося чути до сих пір, були хаотичними та сумбурними, вони перебивали один одного й накладалися один на інший, створюючи тим самим практично незрозумілу какофонію звуків. Кожен із шепотів, як й зазвичай, поспішав висловитися першим, оскільки був упевнений, що його повідомлення найважливіше.

І все ж таки того ранку, шепіт був особливий. Він не був схожий ні на рев північного вітру, ні на завивання завірюх й хуртовин, ні на бурчання вагітних снігом хмар, ні на тріскотню вогняних елементалей в вогнищі…

Якщо б Лафей не знав достеменно, що здатність до дітонародження його народ втратив ще кілька тисячоліть тому, й тому дітям поруч з ним просто не було звідки взятися, він би присягнувся, що чує шепіт дітей, які готують потай від дорослих потрясну, на їхню думку, витівку.

«Є надія… Паде непорушне… Чужинець, чужий серед своїх… Небезпека… Обраний… Змінений… Це він… Він вже прийняв свій дар… Вогонь обрав його… Зрада… Врятуй його… Небезпека… Лишень зі спокутою прийде прощення… Лише вогонь подарує каменю душу...»

Вислухавши це сумбурне, плутане й уривчасте послання, Великий хримтурс мало що з нього зрозумів. Однак йому навіть й на секунду не спало на думку, просто про нього забути. Він надто довго чекав відповіді на свої запитання, щоб забути їх  тепер тільки тому, що отримав їх не від Хранительки Крижаної Пустощі, а від духів стихій. Причому невідомих йому стихій. Хоча… Чому ж невідомих?

Лафею дуже не хотілося це визнавати, але він відкілясь знав, що з ним говорив, ніхто інший, а саме вогонь Предвічного Полум’я.