Глава 18

Глава 18

Лафей майже годину витратив на те, щоб спуститися вниз по скелі. І то тільки тому, що тіло застрягло між двома великими каменюками на одному з виступів скелі, а не продовжило свій шлях далі до самого її підніжжя.

Спускаючись крутим, і через свою гладкість, підступним схилом, Лафей не дивився на тіло дружини не тільки тому, що боявся оступитися, але й тому, що боявся побачити, що їй вже нічим не допомогти.

Тому він мало не задихнувся від щастя, побачивши свою Ісаїну, яка сиділа й здивовано озиралась на всі боки.

Попри падіння з майже стометрової висоти на аж ніяк не на м’яку перинку, а на голе каміння, вона безперечно була ціла та неушкоджена.

Звідки ж тоді взялися кров й підозріло схожа на мозок каламутно-білувата речовина? Тим більше, що крові було багато. Дуже багато… Лафей не те щоб стурбувався, чи зацікавився цим, скоріше, просто відмітив краєчком свідомості, аж такий він був щасливий бачити свою кохану живою.

Нарешті, погляд його дружини затримався на ньому: зовсім байдужий, без тіні впізнавання чи хоч якогось проблиску інтересу.

І знову Лафей не стурбувався, а лише відмітив. Цього разу, проте, вже не краєчком свідомості, а цілком осмислено.

Вона шокована. І, судячи з усього, втратила пам’ять. Припустив він, подумавши при цьому, що, можливо, воно й найкраще. Бо сподівався що це допоможе дружині виліковувати біль, що мордував її серце та душу.

Щодо втрати пам’яті Лафей, мав рацію. А ось щодо шоку, помилявся…

Справа виявилася набагато гіршою.

Його дружина втратила не тільки пам’ять та себе як особистість, але й весь накопичений упродовж життя багаж знань, умінь та навичок. Від колишньої Ісаїни залишилися лише зовнішність, будова тіла та його м’язова пам’ять.

До речі, і зовнішність теж була не зовсім його дружини. До падіння зі скелі у його Ісаїни на обличчі були зморшки. В неї також були родимки. Й шрам від кесаревого розтину. Тепер у неї була бездоганно гладка, позбавлена ​​будь-яких дефектів шкіра.

Пізніше Лафей помітив також й ще одну сумну відмінність. При падінні зі скелі його дружина втратила не тільки пам’ять, особистість, шрами, родимки, зморшки, вміння та знання, але й більшу частину «мозкових звивин».

До наступного випадку «проявлення божественної благодаті», Лафей думав, що виною недоумства його дружини стало те, що, перш ніж спрацювала «божественна благодать» з її голови встигло витекти дуже багато мозкової рідини.

Проте усе те ж саме, що і з його дружиною, відбувалося також і з тими «благословенними безсмертям», смертельні рани яких не мали жодного стосунку до голови.

Усі втрачали пам’ять. Усі молоділи. Усі тупіли.

Жінкам це, втім, не заважало залишатися добрими домогосподарками. А чоловікам – сильними, спритними та сміливими воїнами. Точніше, і перші, і другі бачили своє життєве призначення тільки та єдино у згаданих вище заняттях й більше не цікавилися нічим іншим.

Через кілька десятиліть Лафей зрозумів також і те, що жоден з тих, хто мав померти від смертельних ран, але завдяки божественному благословенню залишився живим – не був здатний зачати дітей.

Задля справедливості слід зазначити, що згаданий вище комплекс побічних ефектів безсмертя був характерний лише для тих благословених, хто мав би померти від смертельних ран, але залишився жити. Інші ж благословенні безсмертям жили, не старіючи та не хворіючи.

От тільки таких інших, з кожним століттям і тим більше тисячоліттям ставало усе менше й менше. А фанатично схиблених на домогосподарстві жертв побічного ефекту безсмертя й хримтурсів, що жили тільки війною, усе більше й більше.

Якщо дивлячись на жертв безсмертя жіночої статі Лафею незмінно хотілося вити на місяць, то жертви чоловічої статі стали його постійним головним болем й скалкою у м’якому місці.

Холодні, беземоційні та люті вони, що далі, то менше скидалися на себе колишніх. Й, навпаки, тим більше ставали схожі на ворожі усьому живому крижані простори й люту зимову холоднечу: з кожним століттям шкіра їх ставала усе більш мертвенно-синіша та грубіша, поки не стала, нарешті, міцною як броня й зовсім несприйнятливою до холоду.

Само собою, Лафея турбував зовсім не колір шкіри його безсмертного воїнства та її грубість, а войовничість та лютість його людей.

Великий хримтурс не був із породи правителів-завойовників. Навіщо йому чужі землі? Коли в нього своїх не лише незасвоєних, а й незвіданих повно. Навіщо йому чужі цінності? Коли саме його ремісники, ювеліри та артефактори – найкращі!

Але...

По-перше, йому кудись треба було спрямовувати невгамовну агресію та войовничість своїх «благословенних» безсмертям воїнів-мутантів.

По-друге, у нього була дуже добра пам’ять, яка не дозволяла йому забути, кому він зобов'язаний «благословенням».

Тому, без найменшого сумніву, з року в рік, зі століття в століття, з тисячоліття в тисячоліття Великий хримтурс знову й знову посилав легіони своїх крижаних мутантів штурмувати чужинців, що жили спочатку за грядою, а потім й за Стіною.

От тільки особисто йому легше від цього не ставало.

Оскільки він розумів: навіть якщо його легіонам й вдасться позбутися всіх до останнього чужинців, це не поверне його народу – втрачене.

Жертвам побічного ефекту безсмертя – це не поверне їх особистість та пам’ять. Тим, кому пощастило залишитися собою, це не поверне віру в безсмертя душі, а отже, вони так і продовжать боятися смерті. Йому ж... Йому це не поверне ні дружину, ні сина…

Як не поверне це й колишнього блиску та величі крижаним містам. Вони, звісно, ​​усе ще існували. І, якщо дивитися на них здалеку, особливо у погожий сонячний день, вони навіть усе ще тішили око. Проте поблизу… Поблизу – це була зовсім інша історія. Ім’я якої – зневіра та безнадійність.

Заради справедливості слід відзначити, що не в усіх будинках крижаних міст панували байдужість до краси та мистецтву.