Глава 16.2

Але ще більше йому хотілося вити від безпорадності та абсолютної марності професійних навичок як його самого, так і його служби.

– Три мертві нареченої за один день! Так, ми просто рекордсмени! – з черговим зітханням й одночасно з нотками самобичування та іронії у голосі, пробуркотів він. – А може, й чотири… Може? – хмикнув він й тяжко зітхнув: – Якби б… Якби б… Це було б просто чудово... Але боюся, що не з моїм сьогоднішнім щастям… – знову тяжко зітхнув він, зв’язуючись із Сіллі Фарнеллом по телепатичному зв’язку.

Якщо вранці ідея з відбором головному імперському дізнавачу не подобалася, то тепер він проклинав той день та годину, коли йому спала на думку ця «чудова» ідея.

– Не інакше, як пошепотів хтось? – скрушно думала він. – А може й пошепотів… – раптом замислився він. – Точніше, нашептав. Ні-іііі, це я вже пересмикую! Ідея була моя, – похитав він головою. – Точно, моя. Добре обдумана й всебічно зважена. Мало того, схвалена спочатку моєю командою, потім імператором та головою таємної канцелярії. Та й готувалась операція не один день й навіть не тиждень. Тому навіювання навряд чи мало місце.

Від цієї думки йому, тим не менш, легше не стало. Щось, точніше, когось вони упускають. Невже в його команді завівся кріт? А інакше чим ще пояснити таку безодню проколів? Думка ця зовсім його не втішила. Тому, перш ніж у ній утвердиться, він ще раз прокрутив у голові усе що мав «за» та «проти» неї.

Так, вони фактично перебували на ворожій території. І так, їхній головний ворог підступний, розумний й майже всемогутній. І так, більш ніж ймовірно, що тут, у Предвічному королівстві, й в першу чергу в замку, у їх ворога скрізь є свої люди, частина з яких навіть й не підозрює, що допомагає вбивці.

– Усе це так… Й усе одно усе-ж-таки занадто багато проколів... – неохоче визнав він.

Почувши голоси, що наближалися, Ілберт Смартіс подивився в їхній бік.

Це ж треба які молодці. Усього-то дві, максимум, три хвилин минуло. Подумки зазначив Ілберт Смартіс. Проте вголос він цього не озвучив. Навпаки причепився. Цілком несправедливо до того ж. Хоча і не зі зла. Просто такий вже в нього був настрій. Дуже-дуже поганий. А як всім відомо: коли начальству погано, то й підлеглим теж не повинно бути добре.

– Ну, і де тебе демони носили? Точніше вас! Сказав же ж, терміново! – сварливо запитав головний дізнавач, упершись докірливим поглядом у Сіллі Фарнела. – І, наскільки я пам’ятаю, я просив узяти із собою Аріеля та капітана Маріуса!

– Так ми і так же ж з усіх ніг бігли! Бо думали, що ти поранений! – ображено відгукнувся Сіллі.

– А якщо трохи й затрималися, то через лікаря та капітана! Поблизу не було ні Маріуса, ні Аріеля, ні взагалі хоч якогось лікаря! – одночасно з ним практично в унісон повідомили Закері й Турін.

– А ти не поранений! – майже обвинувально продовжував тим часом Сіллі.

– Ні, не поранений, – підтвердив емпат. – Шефе, щоб це не було, але тебе воно не зачепило. А тому лікар тобі не потрібен, – ласкаво, майже як дитині, пояснив він.

– Ні, не зачепило, – голосом експерта підтакнув менталіст й співчутливо пояснив. – Це просто шок. Таке часом буває через сильний переляк.

– Немає в мене жодного переляку! – обірвавши потік слів своїх полагоджених, роздратовано гаркнув Ілберт Смартіс. – І ні, я не поранений! Я це і без вас знаю, розумники! Але лікар мені усе одно потрібний! – насилу стримавшись, щоб не тупнути ногою, владно оголосив він. – Точніше, не мені, а їй! – додавши світла своєму світляку, вказав він на мертве тіло дівчини.

Три голови дружно повернулися у вказаному ним напрямі. І дружно знову перевели погляд на грізне начальство. У погляді усіх трьох світилися співчуття та нерішучість.

Оскільки емпат найгостріше відчував «розібраний» стан зазвичай непохитного імперського дізнавача, він не зміг змовчати.

– Шеф, вибач, але і їй теж не потрібен лікар, – співчутливо повідомив він.

Ілберт Смартіс заплющив очі. Інакше він, напевно, не стримався б і запустив світляком, який він тримав у руках, у три пики, що співчутливо дивилися на нього.

– Ви думаєте, я цього не знаю?! – тихим і чомусь особливо зловісним голосом поцікавився він.

Весело проведений вечір й випите шаманське усе ж таки взяли своє, тому емпат, менталіст та геній у повному здивуванні переглянулися між собою. Кожен із трьох при цьому чесно питався зрозуміти, навіщо покійниці лікар. Адже наскільки вони знали, небіжчиками завжди займалися маги смерті. І в їхній команді магів смерті було цілих двоє.

Першим, як і зазвичай, у чому таки справа зрозумів Сіллі.

– Ти не хочеш, щоб інші наречені дізналися і про цю смерть теж, – здогадався він.

– Це ж треба, й пів часу не пройшло! – хмикнув Ілберт. – Сіллі, ти просто геній! – саркастично проголосив він. – А ви, – глянув він на емпата та менталіста. – Ні! Гаразд, ти, – кивнув він у бік Туріна, – йди та знайди мені Аріеля та Маріуса. – Ти, – кивнув він Закері, – займися скануванням залишкових емоцій. А ми з тобою, – знову перевів він погляд на Сіллі, – займімося оглядом та каталогізацією місця злочину.

– Вона прийшла сюди не вмирати... це абсолютно безсумнівно… – замислено повідомив про своє перше спостереження емпат. – Смерть не просто застала її зненацька, а здивувала.

– Це я і без тебе знаю, – буркотливо прокоментував Ілберт Смартіс. – Достатньо лише подивитися на її обличчя!

– Згоден цілком достатньо, – кивнув Закері, який нітрохи не образився, оскільки він, у буквальному розумінні слова, кожною клітиною своєї душі відчував не тільки злість шефа, але й його біль. – Але я про інше, вона була впевнена, що має карт-бланш на життя. Більш того, вона була впевнена, що з усіх наречених на відборі їй єдиній зовсім нічого не погрожує!

– Впевнена чи сподівалася? – уточнив Ілберт.

– Впевнена, – підтвердив емпат.

– Що означає, що її хтось у цьому запевнив. Хтось, кому вона абсолютно довіряла, – резюмував головний дізнавач.