Глава 16.1

Глава 16

Ілберт Смартіс не мав уявлення, у який саме момент він звернув не туди, куди було потрібно…

Втім, з огляду на те, що куди саме йому потрібно було йти, він мав досить приблизне уявлення – дивного у цьому нічого не було. Саме тому й те що він заблукав, він зрозумів далеко не одразу.

А повірив в це – навіть ще пізніше!

Ще б пак! Адже йому усього-то й треба було: просто вернутися назад! Тобто, пройти той самий шлях, що він вже пройшов, тільки навпаки.

Здавалося б, що може бути простіше? Тим більше для нього, у якого спостережливість та увага до деталей у крові! У якого чуття, як у гончої! Око, як у орла! А ще в нього пам’ять ого-го! І інтуїція! Яка майже ніколи його не підводить!

І щоб він і заблукав у трьох рожевих кущах?.. Ну, може й не трьох. І не тільки рожевих... І не тільки кущах... І в майже непроглядній темряві... Оскільки світляка його вистачало лише на те, щоб висвітлювати перед собою невеликий відрізок викладеної камінням стежки, якою він йшов.

Ні! Не може такого бути! Аб-со-лют-но ви-клю-че-но! Не міг він заблукати і усе! Подумки твердив собі головний дізнавач імперії. Знову й знову. Знову й знову.

Поки не змушений був зрештою визнати: він таки заблукав.

– Що б їх ці рожеві кущі! А також жимолость, глід, черемху, бузок та іншу пахучу гидоту, яка затуманила йому мозки! – висловив він своє ставлення до різноманітності навколишньої флори, яку в даний момент щиро ненавидів, після чого у серцях пнув ногою один із прилеглих пахучих кущів.

І завмер…

Ні. З кущем йому пощастило. Кущ не виявився ні м’ясоїдним, ні отруйним, ні огидно-смердючим.

А от із тим, що лежало під кущем… не дуже.

Точніше, із тією.

– Прокляття! – висвітливши світляком спочатку обличчя, потім й тіло покійниці, вилаявся імперський дізнавач.

Іттана Рагнвальдська, одна з його основних підозрюваних, була поза всяким сумнівом мертвою.

Чергова померла наречена Високого лорда лежала, підгорнувши одну ногу й витягнувши іншу. Руки її вчепилися у кинджал, що стирчав з її грудей. Очі дівчини були широко розплющені: на обличчі назавжди завмерло нескінченне здивування.

Ілберт Смартіс важко зітхнув й похитав головою. Потім нахилився і, незважаючи на внутрішню впевненість у марності даного дійства, про всяк випадок, усе ж таки запустив заклинання, що сканує стан здоров’я, та спробував намацати пульс яремної вени.

Зрозумівши, що Іттана Рагнвальдська таки абсолютно й безповоротно мертва, імперський дізнавач знову тяжко зітхнув.

Ні, він не почував себе винним. Так, він відібрав її на конкурс наречених, переслідуючи власні цілі. Однак, на відміну від Олівії Стрижевської, Іттана Рагнвальдська не була невинною жертвою. Навпаки, тією чи іншою мірою, вона була винна у смерті, як мінімум, двох людей.

Тим не менш, йому усе одно захотілося завити на луну.

У чому б він не підозрював Іттану Рагнвальдську – це ще потрібно було довести. Крім того, йому дуже не подобалося, що, у зв’язку з її смертю, заслуженої кари уникне її батько.