Глава 16

Глава 16

Ілберт Смартіс не мав уявлення, у який саме момент він звернув не туди, куди було потрібно…

Втім, з огляду на те, що куди саме йому потрібно було йти, він мав досить приблизне уявлення – дивного у цьому нічого не було. Саме тому й те що він заблукав, він зрозумів далеко не одразу.

А повірив в це – навіть ще пізніше!

Ще б пак! Адже йому усього-то й треба було: просто вернутися назад! Тобто, пройти той самий шлях, що він вже пройшов, тільки навпаки.

Здавалося б, що може бути простіше? Тим більше для нього, у якого спостережливість та увага до деталей у крові! У якого чуття, як у гончої! Око, як у орла! А ще в нього пам’ять ого-го! І інтуїція! Яка майже ніколи його не підводить!

І щоб він і заблукав у трьох рожевих кущах?.. Ну, може й не трьох. І не тільки рожевих... І не тільки кущах... І в майже непроглядній темряві... Оскільки світляка його вистачало лише на те, щоб висвітлювати перед собою невеликий відрізок викладеної камінням стежки, якою він йшов.

Ні! Не може такого бути! Аб-со-лют-но ви-клю-че-но! Не міг він заблукати і усе! Подумки твердив собі головний дізнавач імперії. Знову й знову. Знову й знову.

Поки не змушений був зрештою визнати: він таки заблукав.

– Що б їх ці рожеві кущі! А також жимолость, глід, черемху, бузок та іншу пахучу гидоту, яка затуманила йому мозки! – висловив він своє ставлення до різноманітності навколишньої флори, яку в даний момент щиро ненавидів, після чого у серцях пнув ногою один із прилеглих пахучих кущів.

І завмер…

Ні. З кущем йому пощастило. Кущ не виявився ні м’ясоїдним, ні отруйним, ні огидно-смердючим.

А от із тим, що лежало під кущем… не дуже.

Точніше, із тією.

– Прокляття! – висвітливши світляком спочатку обличчя, потім й тіло покійниці, вилаявся імперський дізнавач.

Іттана Рагнвальдська, одна з його основних підозрюваних, була поза всяким сумнівом мертвою.

Чергова померла наречена Високого лорда лежала, підгорнувши одну ногу й витягнувши іншу. Руки її вчепилися у кинджал, що стирчав з її грудей. Очі дівчини були широко розплющені: на обличчі назавжди завмерло нескінченне здивування.

Ілберт Смартіс важко зітхнув й похитав головою. Потім нахилився і, незважаючи на внутрішню впевненість у марності даного дійства, про всяк випадок, усе ж таки запустив заклинання, що сканує стан здоров’я, та спробував намацати пульс яремної вени.

Зрозумівши, що Іттана Рагнвальдська таки абсолютно й безповоротно мертва, імперський дізнавач знову тяжко зітхнув.

Ні, він не почував себе винним. Так, він відібрав її на конкурс наречених, переслідуючи власні цілі. Однак, на відміну від Олівії Стрижевської, Іттана Рагнвальдська не була невинною жертвою. Навпаки, тією чи іншою мірою, вона була винна у смерті, як мінімум, двох людей.

Тим не менш, йому усе одно захотілося завити на луну.

У чому б він не підозрював Іттану Рагнвальдську – це ще потрібно було довести. Крім того, йому дуже не подобалося, що, у зв’язку з її смертю, заслуженої кари уникне її батько.

Але ще більше йому хотілося вити від безпорадності та абсолютної марності професійних навичок як його самого, так і його служби.

– Три мертві нареченої за один день! Так, ми просто рекордсмени! – з черговим зітханням й одночасно з нотками самобичування та іронії у голосі, пробуркотів він. – А може, й чотири… Може? – хмикнув він й тяжко зітхнув: – Якби б… Якби б… Це було б просто чудово... Але боюся, що не з моїм сьогоднішнім щастям… – знову тяжко зітхнув він, зв’язуючись із Сіллі Фарнеллом по телепатичному зв’язку.

Якщо вранці ідея з відбором головному імперському дізнавачу не подобалася, то тепер він проклинав той день та годину, коли йому спала на думку ця «чудова» ідея.

– Не інакше, як пошепотів хтось? – скрушно думала він. – А може й пошепотів… – раптом замислився він. – Точніше, нашептав. Ні-іііі, це я вже пересмикую! Ідея була моя, – похитав він головою. – Точно, моя. Добре обдумана й всебічно зважена. Мало того, схвалена спочатку моєю командою, потім імператором та головою таємної канцелярії. Та й готувалась операція не один день й навіть не тиждень. Тому навіювання навряд чи мало місце.

Від цієї думки йому, тим не менш, легше не стало. Щось, точніше, когось вони упускають. Невже в його команді завівся кріт? А інакше чим ще пояснити таку безодню проколів? Думка ця зовсім його не втішила. Тому, перш ніж у ній утвердиться, він ще раз прокрутив у голові усе що мав «за» та «проти» неї.

Так, вони фактично перебували на ворожій території. І так, їхній головний ворог підступний, розумний й майже всемогутній. І так, більш ніж ймовірно, що тут, у Предвічному королівстві, й в першу чергу в замку, у їх ворога скрізь є свої люди, частина з яких навіть й не підозрює, що допомагає вбивці.

– Усе це так… Й усе одно усе-ж-таки занадто багато проколів... – неохоче визнав він.

Почувши голоси, що наближалися, Ілберт Смартіс подивився в їхній бік.

Це ж треба які молодці. Усього-то дві, максимум, три хвилин минуло. Подумки зазначив Ілберт Смартіс. Проте вголос він цього не озвучив. Навпаки причепився. Цілком несправедливо до того ж. Хоча і не зі зла. Просто такий вже в нього був настрій. Дуже-дуже поганий. А як всім відомо: коли начальству погано, то й підлеглим теж не повинно бути добре.

– Ну, і де тебе демони носили? Точніше вас! Сказав же ж, терміново! – сварливо запитав головний дізнавач, упершись докірливим поглядом у Сіллі Фарнела. – І, наскільки я пам’ятаю, я просив узяти із собою Аріеля та капітана Маріуса!

– Так ми і так же ж з усіх ніг бігли! Бо думали, що ти поранений! – ображено відгукнувся Сіллі.

– А якщо трохи й затрималися, то через лікаря та капітана! Поблизу не було ні Маріуса, ні Аріеля, ні взагалі хоч якогось лікаря! – одночасно з ним практично в унісон повідомили Закері й Турін.

– А ти не поранений! – майже обвинувально продовжував тим часом Сіллі.