Глава 15.2

Не знаючи, що відповісти, Вігдіс похнюпилася. А от її супутник, навпаки, полегшено зітхнув.

– Мій лорд, їй потрібна допомога, – кивнувши на непритомну дівчину, – повідомив він, подумки при цьому додавши: «Напевно... Можливо...»

– Він має рацію, – погодився Ніколас. – Їй потрібна допомога. Принаймні, я дуже сподіваюся на це, – озвучив він те, що не наважився вимовити вголос його лейтенант.

– Дарма сподіваєтесь, – швидше філософським, ніж сумним тоном, зітхнувши, прокоментувала примарна Ганхілда. – Їй вже, на жаль, нічим не допомогти! Бо душа її, тобто моя; тобто, я… вже того… відлетіла, – з черговим зітханням пояснила вона, впевнена, втім, у тому, що ніхто її не чує.

Ні, вона не забула про примарну малечу, якій вона довірилася і яка штовхнула її на самогубство. Більш того, вона, як і раніше, чудово її бачила. Просто тепер вона знала, що не існувало ніякого привида малечі, що зі співчуття прилетіла їй на допомогу, а насланий на неї морок.

На щастя, вона помилялася. Причому тричі.

По-перше, жаліслива примарна малеча, що прилетіла їй на допомогу, існувала. Більш того, примарна мала продовжувала їй допомагати, не дозволяючи порватися нитці, що звідувала душу Ганхілди з її тілом. Із чого випливало, по-друге – їй усе ще можна було допомогти.

По-третє, її чули.

– Поки що ні, але якщо ви прямо зараз не повернетеся до свого тіла, то точно відлетите, – наставницьким голосом повідомила їй принцеса.

Чи ні їй?

Хоча дивляться начебто на неї.

– Ви це мені кажете? – запитала Ганхілда, вказавши на себе.

– Ти її бачиш? – стрепенулась Ельжбета. – Ти бачиш Ганхілду? – з надією у голосі уточнила вона.

– Так, бачу. Так, це я вам кажу! – скоромовкою відповіла Вівіан спочатку першій, потім другій. І відразу ж практично без переходу роздратовано скомандувала Ганхілді: – Ну! Чого зависла? Бігом назад у тіло! Пояснила ж вже, чим у вашому стані це загрожує!

Чим загрожує Ганхілда дуже добре знала, й тому поспішила виконати розпорядження. Точніше, спробувала…

Набрала розгін, чим вкотре небезпечно натягла нитку, й пірнула. От тільки, як пірнула, так і випірнула.

Брітані, що утримувала нитку життя, застогнала від натуги. Вівіан, яку навіть й на мить не відвідала думка, що обдарована, яка вміє залишати своє тіло, не вміє в нього повертатися, забувши про пристойність, вилаялася. Та так забористо, що несучий на руках тіло Ганхілди Високий лорд навіть спіткнувся. Причому не трохи, а так, що ледве на ногах встояв.

– Ваша Високосте, перепрошую, але не могли б ви бути обережнішими з висловлюваннями! – стурбувалася Ганхілда, яка тепер вже не з чуток знала, що їй дуже не подобається падати. – Бо якщо він упа…

– Постараюсь, – буркотливо пообіцяла Вівіан, нетерпляче обірвавши свою співрозмовницю на півслові. – Тобі просто потрібно уявити, що ти єдине ціле зі своїм тілом, – проінструктувала вона дівчину. – Жодних набирань швидкості й пірнань, просто уяви що ти єдине ціле зі своїм тілом. Зрозуміла?

Ганхілда кивнула й почала уявляти. І сама здивувалася, як це легко в неї вийшло. От тільки всередині свого тіла їй не сподобалося. І це ще, м’яко кажучи.

Воно настільки пекельно боліло, що їй, здавалося, ніби її зсередини розривають на частини. Її нескінченно-жахливо нудило й нестерпно-безмежно паморочилося у голові.

«Краще б я померла! Чому я не померла?! – щиро подумала Ганхілда й, вигнувшись дугою, закричала…

Несамовито, до хрипоти, до втрати голосу.

І крізь цей переміжний з несамовитими стогонами й надривними риданнями крик одночасно благаюче й люто зажадала:

– Бу-ууддьте ласкаві, добийте мене! Я просто не можу… Я просто не можу це винести! Я хочу вмерти! Будь ласка-аа добийте мене, блага-ааю…

– Одну секундочку! – пообіцяв чоловічий голос, що здався Ганхілді божественно прекрасним.

Ще б пак! Адже він пообіцяв їй порятунок від страшного болю, який вона просто не могла більше терпіти. І не обдурив: буквально за мить світло померкло і її поглинула чорна безодня забуття.

– Дяку-уу, – провалюючись у чорні глибини небуття, пробурмотіла щиро вдячна вона за те, що їй дозволили померти.

Звісно ж, насправді, дівчину, що страждала від нестерпного болю, ніхто не добив, і ніхто не дозволив їй померти, її просто знеболили та приспали.

Звільнена, нарешті, від тяжкого обов’язку служити сполучною ниткою між тілом та душею Ганхілди Британі полегшено видихнула й білястою хмаркою здійнялася над тілом врятованої нею дівчини.

– Так от у чому річ… – побачивши подругу, хмикнула Вівіан. – А я усе думала, куди ти зникла. Ти б хоч якийсь знак подала, що ти її тримаєш. Брі, вона ж мало не вгробила себе.

– Якби могла б, подала б, – ображено буркнула мала. – Чи ти думаєш, я не намагалася?

– Брі? – перепитав Ніколас. – Тут Брітані?

– Пробач, Брі, я сказала, не подумавши, – вибачилася Вівіан. Потім підтвердила очевидне: – Так, Брітані тут.