Глава 15

Глава 15

Перейнявшись важністю рятувальної місії Ігнашка розумів, що на рахунку кожна секунда, тому цього разу він не став демонструвати свій драконний характер. Ну майже…

Він усе ж таки не зміг відмовити собі у задоволенні різко злетіти, щоб змусити нав’язаних йому пасажирок зойкнути від переляку. Зрештою, дракон він чи слухняний поні? Наскільки він знає, він – дракон! Отже й чоловічки, що посміли прокотитися на ньому без його дозволу, теж повинні це усвідомити!

І Вівіан з Ельжбетою усвідомили! Відчули кожною клітиною своєї волаючою від захоплення душі.

– У-ууу-х ти! Як же ж здорово! – не зумівши стриматися, практично в унісон захоплено видихнули подруги, завдавши тим самим глибоку рану гордій драконовій душі.

«Це війна! Війна до переможного кінця! З якої я, і лише я, вийду переможцем! – вирішив Ігнашка. – І я буду не я, якщо не доведу їм, що я не поні! Я примушу їх верещати від жаху! Верещати від такого ж жаху, від якого верещав той, інший! Не прямо зараз, на жаль. Але вони в мене заверещать! Ще як заверещать!»

Тим часом нічого не підозрюючи Ельжбета та Вівіан насолоджувалися польотом, крутячи у різні боки головами й захоплено вбираючи у себе вид на місто, на Стіну й на пустку за Стіною.

– Ніко! Там хтось є!

– Де? – обернувшись до принцеси, що сиділа відразу за ним, уточнив молодий чоловік.

Вівіан вказала рукою напрямок.

Побачивши напрям, Ніколас задумливо нахмурився.

Ділянка стіни, на яку вказувала Вівіан, була тією самою, на якій вона учора бачила привид своєї подруги та його сестри. І з цієї причини це місто на стіні була найгіршим для того, щоб він зміг сконцентруватися. Тим не менш…

– Ви впевнені? Я нікого не бачу… – виключно для проформи уточнив він, оскільки вже прийняв рішення.

І це було чистою правдою. По-перше, ніч була похмурою. По-друге, парочка, що прогулювалась по Стіні, почувши звук падіння й слабкий вигук, буквально миттю раніше пірнула у видовбану в скелі печеру, що служила верхнім майданчиком кам’яних сходів. Слідом за парочкою туди ж пірнув і привид Ганхілди, примарну фігурку якою, що світилася у темряві, якраз і помітила магиня смерті.

– Не впевнена, – чесно зізналася Вівіан. – Мені просто здалося, що... – вона задумалася, намагаючись підібрати пояснення своїм внутрішнім відчуттям.

– Ігнашко, чотири години на північ! – скомандував Ніколас, який незважаючи на невпевненість дівчини, був абсолютно впевнений, що Вівіан напевно щось бачила.

Він усвідомлював, що Вівіан цілком могла побачити щось, що не мало жодного відношення до зниклої дівчини, але, враховуючи те, що його власні почуття мовчали, хоч щось було краще, ніж нічого.

Декілька ударів серця і ось вони вже на Стіні.

– Куди тепер? – запитав Ніколас, подивившись на свою супутницю.

Вівіан сіла навпочіпки, приклавши долоню до снігу.

– Будь ласка! – поблагала вона, звертаючись до снігу, каменю та вітру. – Підкажіть! Підкажіть, хоч щось.

На відміну від неї, Ельжбеті не кому було молитися і не до кого було звертатися за допомогою, й тому вона керувалася виключно накопиченим за роки служби агента досвідом. Який й підказав їй, що якщо хтось тут і є, то, окрім цієї печері, йому сховатися було більше ніде.

Тому вона, анітрохи не вагаючись, запалила світлячок і з високого старту рвонула в печеру. І відразу ж виявила лиходіїв! Заставши їх не просто на місці злочину, а прямісінько в процесі злочину!

Сховавшись за захисним пологом й тримаючи у руках вже підготовлене атакуюче заклинання, вона грізно-безапеляційним тоном проголосила:

– Ім’ям імператора! Ви заарештовані!

Вігдіс і Ноах, що піднімали вгору сходами закривавлене тіло Ганхілди, завмерли…

Побачивши кільки хвилин тому закривавлене тіло однієї з наречених, єдиною думкою обох було якнайшвидше доставити постраждалу до лікарів, й тому до них тільки зараз дійшло, як це може виглядати зі сторони.

– Це не те, про що ви думаєте! – поспішила запевнити Вігдіс. – Ми її навіть пальцем не чіпали…

– Ні-ні-ні, не чіпали! – підтвердив Ноах.

І тут обоє, наче по команді, подивилися на свої пальці, всі двадцять з яких міцно тримали закривавлене тіло.

– Це не те, про що ви думаєте! – знову поспішила запевнити Вігдіс. – Ми її, звичайно ж, як ви й самі бачите, чіпали, – почала плутано виправдовуватися вона. – Але вже потім.

– Після того, як це, – кивнувши головою на закривавлене тіло, закінчив за неї юний граф, – з нею вже сталося.

– Ноах?! Ноах Ейрік?! Що ти тут робиш?! – прогримів раптом позаду Ельжбети водночас здивований й грізний голос Високого лорда. – Що ви тут робите?! – перевівши погляд на свою «наречену», – відкоригував він своє питання.

Не знаючи, що відповісти, Вігдіс похнюпилася. А от її супутник, навпаки, полегшено зітхнув.

– Мій лорд, їй потрібна допомога, – кивнувши на непритомну дівчину, – повідомив він, подумки при цьому додавши: «Напевно... Можливо...»

– Він має рацію, – погодився Ніколас. – Їй потрібна допомога. Принаймні, я дуже сподіваюся на це, – озвучив він те, що не наважився вимовити вголос його лейтенант.

– Дарма сподіваєтесь, – швидше філософським, ніж сумним тоном, зітхнувши, прокоментувала примарна Ганхілда. – Їй вже, на жаль, нічим не допомогти! Бо душа її, тобто моя; тобто, я… вже того… відлетіла, – з черговим зітханням пояснила вона, впевнена, втім, у тому, що ніхто її не чує.

Ні, вона не забула про примарну малечу, якій вона довірилася і яка штовхнула її на самогубство. Більш того, вона, як і раніше, чудово її бачила. Просто тепер вона знала, що не існувало ніякого привида малечі, що зі співчуття прилетіла їй на допомогу, а насланий на неї морок.

На щастя, вона помилялася. Причому тричі.

По-перше, жаліслива примарна малеча, що прилетіла їй на допомогу, існувала. Більш того, примарна мала продовжувала їй допомагати, не дозволяючи порватися нитці, що звідувала душу Ганхілди з її тілом. Із чого випливало, по-друге – їй усе ще можна було допомогти.