Глава 14

Глава 14

Не те щоб Ганхілда колись замислювалася про те, як це летіти вниз з великої висоти, рахуючи при цьому спиною, боками, животом, колінами, ліктями, потилицею і чолом сходинки… Але, якби в неї раптом запитали: «Чи дуже це боляче і страшно?», вона без вагань відповіла б: «Так! Це дуже страшно й дуже боляче!».

І виявилася б неправою…

Їй не було ані страшно, ані боляче. Ні навіть холодно.

Їй було… Темно? Так, їй було темно, але вона шукала не це слово. Спокійно? Схоже на те… Але ні, усе одно не те. Гмм… Що ж вона відчуває? Може, їй затишно? Як не дивно, так. Їй було досить таки непогано в обіймах темряви. Іншими словами, їй було… Добре?.. Близько. Але знову не те…

Їй було… – продовжувала міркувати вона. – Що ж це за відчуття таке? Можливо, легко? Ну, звичайно ж! Як же ж вона відразу не здогадалася? Їй було легко! Легко-легко! Так неймовірно легко, як ніколи у житті. І при цьому їй не було боляче, хоча вона і котилася вниз по висічених в горі сходах. А ще їй не було ні страшно, ні холодно, ні жарко, ні…

– Ні- ііі!!! – несамовито заволала Ганхілда, раптом усвідомивши, що це може означати. І тут же почала сама себе заспокоювати. – А з чого це я взяла, що кочуся вниз сходами, якщо я нічого не відчуваю і нічого не бачу? Може я просто сплю.

Але було вже пізно: почувши її крик, темрява, що ніжно тримала її у своїх обіймах до цього моменту, чи то злякалася і втекла, чи то образилася і пішла.

І як тільки вона пішла, Ганхілда з жахом побачила згорнуту в позі ембріона, закривавлену, нерухому… себе.

– Ні- ііііі!!! – цього разу ще несамовитіше і голосніше заволала дівчина. – Ні! Ні! І ні! –  знову і знову повторювала її душа, дивлячись на поломане, нерухоме тіло. – Я не можу вмерти! Я не хочу- ууу! Не хочу- ууу!

Тим часом, вбивця, що застигла в нерішучості на верхній сходинці, була дуже й дуже зла на свою жертву.

Мало того, що ця мерзотниця усі сили з неї витягла своїм опором, так ця маленька погань ще й скористалася її слабкістю, щоб вислизнути від неї в найостаннішу хвилину! Причому, не для того, щоб вижити, а лишень для того, щоб померти на своїх умовах!

Спустившись на кілька сходинок, убивця подивилася на дівоче тіло, що лежало унизу за кілька метрів від неї.

Тендітна, згорнута калачиком, фігурка не подавала жодних ознак життя.

– Здохла чи ні? – задалась питанням вбивця, яка все ще перебувала у сказі. – Тварюка! Яка ж тварюка! – дивлячись на дівчину, що лежала у калюжі крові, думала вона. – Взяла й зіпсувала їй усе задоволення! Ще одна мертва наречена теж непогано, але скільки було б розмов, якби ця маленька гадина усе ж таки зістрибнула зі Стіни, як і повинна була! Ах, який би був ефект! Скільки було б розмов! От що стало б апофеозом цього «чудового» вечора, а не безглуздий феєрверк! Може, усе ж таки спробувати її дотягнути до верху і скинути? – спустившись ще на кілька сходинок вниз, задумалася вбивця.

Потім перевірила стан магічного резерву і... з жалем зітхнула:

– Тільки, якщо на собі.

От тільки... ця мерзотниця ж уся у крові! Най би її! Невже складно було падати акуратніше?! Так ні, замизкалася у крові так, що, як не намагайся, ну ніяк не вийде дотягнути її так, щоб самій не вимазатись.

– Дійти невидимою до своїх апартаментів я, звичайно ж, дійду, на це, гадаю, магії в мене вистачить. Але з неї ще й на підлогу накапає, –  кинувши роздратований погляд на свою мало того, що непокірну, так ще й неакуратну жертву, гидливо скривилася вбивця. – А це означає, що імперські дізнавачі обов’язково виявлять кров. І, як тільки вони цю кров знайдуть, одразу ж активують пошукове заклинання. І, якщо я раптом ще не встигну позбутися сукні, то… дуже й дуже недобре вийде. Гаразд, переконаюсь, що мертва і піду, – пробурмотіла вона собі під ніс.

І навіть зробила вже кілька кроків униз, як раптом почула голоси.

– Твою ж Предвічну! Феєрверк же ж! А вони сюди приперлися! – вилаялася вона. І, кинувши останній гнівний погляд на жертву, що завдала їй стільки клопоту, вирішила, що береженого й боги бережуть. Що ж до шампанського, то на нього вона й так уже заробила! Тому що дівчина безперечно була мертва! І мертва виключно через нещасний випадок: бідна дівчинка випадково оступилася, внаслідок чого послизнулась і скотилася униз. Іншими словами, вона свою частину угоди виконала! Причому, виконала блискуче!

Однак убивця помилялася.

Причому, помилялася як у тому, що на шампанське вона вже заробила, так і в тому, що тим, чиї голоси вона почула, було не до феєрверку.

Їм навіть дуже було до феєрверку. Хоча б вже тому, що вони були ближчими за усіх до чарівної феєрії вогню та світла.

Граф Ноах Ейрік, той самий гарний лейтенантик, на якого впав вибір Вігдіс Фрідлейф і сам не зрозумів, як так вийшло, що він, у якого і в думках не було порушувати наказ Його Високого лорда, таки його порушив.

Він усього-то лишень і хотів, що підтримати розмову. І тому згадав про Душеньку.

Душенькою звали його дорогоцінну драконицю. І вона в нього була найкращою. Найгарнішою. Найрозумнішою. Найдобрішою. Коротше кажучи, вона була самою-самою у всьому і з усіх боків! Ну, і хто б на його місці, не розповів дівчині, що йому сподобалася, про те, що йому пощастило бути обраним такою чудовою драконицею?

Ніхто.

От і він не встояв.

Ееех! Якби ж він тільки знав, що те, що він, обраний такою чудовою драконицею, справить на його співрозмовницю аж такий ефект, що вона одразу ж захоче з його Душенькою познайомиться, він би вигадав іншу тему для підтримки розмови.

Обов’язково вигадав би. Можливо… напевно…

У будь-якому випадку, це вже не важливо, тому що він не знав. Крім того, хто б встояв перед проханням чарівної дівчини – дозволити їй хоча б одним оком, хоч раз у житті поглянути на справжнього дракона зблизька. Хтось, можливо, і встояв би, але тільки не благородний граф Ноах Ейрік, у котрого лицарство в крові.