Глава 13.2

 – Ви не про Ельжбету? А про кого ж тоді?.. – здивувалася Вівіан і про всяк випадок подивилася назад, щоб переконатися, що за ними, як і раніше, йдуть її подруга та шеф.  – Ше-еееф? – прошепотіла вона. – Ні-іі,  –заперечливо закрутила вона головою. – Не може бути…

– Ні-ні-ні, – виставивши перед собою долоні, ніби захищаючись, з пустотливою усмішкою промовив чоловік. – Я ні в коєму разі нічого не стверджую, а лише припускаю. Потім він різко повернувся й оголосив: – Перепрошую, забув попередити, що зараз ми прямуємо на драконодром, де нас вже чекає Ігнашка, щоб доставити нас на Стіну, – зайве й згадувати, що «перепрошую» в цьому оголошенні було лише вступним словосполученням.

Мужній, холоднокровний та безстрашний головний імперський дізнавач нервово сковтнув.

 – І-ігнашка?

Кивнувши з найсерйознішим виглядом, Високий лорд пояснив, чому без дракона ну ніяк не можна було обійтися. Слідом за чим усе з тим же серйозним виглядом він припустив, що, мабуть, четверо пасажирів на одного маленького Ігнашку буде забагато, тому було б непогано, якби хтось із чотирьох відмовився від польоту.

– Тільки не я! Тільки не я! – практично в унісон вигукнули Ельжбета та Вівіан.

Кинувши вдячний погляд на Високого лорда, Ілберт криво посміхнувся і... як і належить справжньому лицарю, поступився дамам.

– Я піднімуся на стіну за допомогою повітряних елементалей, – з важливим виглядом повідомив він й, обдарувавши по-батьківському поблажливою усмішкою Ельжбету та Вівіан, зник у зелені зимового саду.

І дуже вчасно.

Ігнашка, який відчував не тільки думки, а й емоції Ніколаса, і який з цієї причини розумів, що справа термінова, щоб не гаяти час, чекав свого друга біля самого виходу з оранжереї.

На відміну від Вівіан, Ельжбета історію про те, що бідному Ігнашці буде важко віднести на собі одразу чотирьох, прийняла за чисту монету, й тому припустила, що Ніколас літає на драконі досить скромних розмірів.

Який же був її подив, коли Ігнашкою виявилося крилате чудовисько просто величезних розмірів.

– Ррррр-ааааа рррррр-єееее?! – невдоволено запитало чудовисько, жовті очі якого одночасно уважно та підозріло розглядали дівчат.

– Ти їх навіть не відчуєш! Тому не бурчи! – осадив вередливого звірюгу Ніколас й попросив: – Будь такий люб’язний, підстав, будь ласка, крило.

– Фрррррр! Фрррррр! Фрррррр! Рррре-рррра-ааа! – ображено прокоментував дракон, пояснюючи своєму недалекому другу, що справа не в тому, що йому важко, а в тому, що він не повітряний диліжанс, а ДРАКОН! – проте крило усе ж таки підставив.