Глава 13.1

– Я зрозумів, – кивнув Ніколас відразу ж допетравши, чому саме імперський дізнавач так зрадів, побачивши його. – Вона під моєю опікою… – додав він задумливо, тяжко видихнувши при цьому.

– Думаєте вийде? – з надією уточнив Ілберт Смартіс.

– Гарантувати нічого не можу, бо вона не народилася і не виросла на моїй землі, але я зроблю усе, що можу… – промовив він і подивившись на свою супутницю, поцікавився: – Ваша Високосте, як ви дивитеся на те, щоб прогулятися зі мною навколо замку?

– Я дивлюся на це дуже позитивно, – запевнила його принцеса.

– А я, можна я теж піду з вами? – попросила Ельжбета, жалібно подивившись при цьому не на Високого лорда, а на подругу, оскільки розуміла, що тій буде складніше їй відмовити.

Вівіан нерішуче подивилася на свого супутника.

Ніколас на мить задумався, потім посміхнувся й відповів.

– Ви ж у будь-якому випадку ув’яжетеся слідом, тому можна, але постарайтеся триматися за нами хоча б на відстані двох-трьох шагів, і поводьтесь при цьому максимально тихо. Крім цього, прошу вас також, наскільки це можливо, вірити у те, що мені вдасться її знайти. Або принаймні не дуже сумнівайтеся. Зв’язок із дівчиною в мене і так дуже слабкий, якщо взагалі є, тому краще не додавайте мені сумнівів.

– Жодних сумнівів! – дружно замотавши головами й настільки ж дружно в унісон запевнили його Ельжбета та Ілберт.

– Що ж, – усміхнувся Ніколас, – тоді запрошую і вас теж прогулятися зимовим садом, – сказавши це він відразу ж розвернувся й швидким кроком попрямував до сходів.

Відзначивши рішучість супутника, Вівіан припустила, що він, якщо й не напевно, то хоча б приблизно знає, де зникла дівчина.

– Ти щось відчув! – одночасно з надією та захопленням навіть не спитала чи припустила, а ствердно констатувала вона.

– Ні, – трохи винувато посміхнувшись, похитав головою Ніколас. – Мені просто потрібен найвищий майданчик в окрузі, звідки я міг би оглянути місцевість і, так би мовити, поспілкуватися з вітрами. Й оскільки таким майданчиком є ​​– захисна стіна, то саме до неї ми зараз і йдемо. Точніше, не до неї, а на драконодром, що знаходиться одразу за садом, де нас вже чекає Ігнашка.

Якби обставини були іншими, Вівіан напевне б заверещала від захоплення. Подумати тільки! Ще кілька хвилин і вона покатається на драконові! По-дитячому безсоромно-безпосередня, щира радість у ній й зараз стрепенулась, проте вона одразу ж була придушена занепокоєнням й почуттям провини.

– Усіх чотирьох?! – усе ж таки не втрималася вона від запитання.

Ніколас, що зосереджено прислухався до гудіння вітру й шарудіння у саду, запитально на неї подивився.

– Ваш Ігнашка, він зможе нас усіх чотирьох підняти на Стіну? – повторила своє запитання дівчина.

– Щось мені підказує, що чотирьох йому на собі нести не доведеться, максимум трьох, – іронічно промовив він, глузливо зиркнувши на Ілберта Смартіса.

Невірно інтерпретувавши погляд супутника, Вівіан пирхнула.

– Це ви про Ельжбету? Хах! Повірте мені, вона лише виглядає великосвітською дамою, а насправді вона дасть фору не тільки будь-якому вашому гвардійцю, а й легіонеру! Окрім того, покататися на драконові – це і її мрія теж!

По губах Високого лорда промайнула лукава посмішка.

– Ні, я не про Ельжбету…