Глава 13

Глава 13

– Якщо з дівчинкою хоч щось трапилося, я… я не знаю, що з вами зроблю! Хоча ні, знаю, я вас своїми руками прикінчу, щоб і самі не мучилися, і щоб честь мундира не ганьбили честь! – виказувала своїм підлеглим Ельжбета, яка була просто не в собі від люті та занепокоєння.

– Вона щойно була тут! Вона щойно була тут! Ми клянемося вам! Ми весь вечір не зводили з неї очей! І якщо ми й відволіклися, то максимум на хвилинку! Навіть на пів хвилинки! – озираючись на усі боки, наввипередки виправдовувалися два молоденькі агенти.

– Може вона того... сама? Втекла, наприклад! Або прогулятися пішла… в сад, наприклад… – припустив начальник місцевої префектури, що підійшов на шум.

– Втекла?! – скептично перепитала Ельжбета. Й тут же сама й відповіла на це питання: – Не меліть нісенітниці! Більше їй робити було нічого! І гуляти б Ганхілда теж не пішла! Бо знала, що їй загрожує небезпека! – роздратовано прокоментувала вона. – Більш того, саме тому я приставила вас до неї! Тому що їй загрожувала небезпека!  – перевівши звинувачувальний погляд на агентів, їдко додала вона.

Вважаючи себе не тільки дуже великим цабе, а й людиною, яка добре знається на слідчих справах, начальник префектури щиро, просто до самої глибини його душі, образився. Одначе він був надто політиком та аристократом, щоб відповісти на хамство столичної штучки грубістю, натомість він вирішив «забити» її залізобетонними аргументами.

– Але, якби вашу згубушку спробували потягнути силою, то, враховуючи те, скільки навколо людей – це, напевно, помітили б? – уїдливо поцікавився він. – Адже ж коли ведуть силою, людям властиво чинити опір, ну, чи кликати на допомогу, чи хоча б скрикнути від переляку, хіба не так? – солоденьким голоском іронічно додав префект. – А тому моя вам порада, Ваша Ясновельможносте, ви б таки оглянули зимовий сад… – поблажливо закінчив він.

– Дуже дякую за пораду, але вона дещо запізнилася! – огризнулася Її Ясновельможносте. – Цей сад, щоб ви знали, вже двічі просканували заклинаннями й зараз його прочісують із півсотні гвардійців, – вона судомно зітхнула. – Але ж вона ніби крізь землю провалилася! На балконі, в саду повно людей, і ніхто нічого не бачив! Вона була на балконі. Стояла буквально за три кроки від мене! І я також нічого не бачила!

– Бето, заспокойся! – схопивши жінку за плечі, запропонував Ілберт Смартіс. – Ти нічим не допоможеш дівчині звинувачуючи себе та інших!

– А також грубіянячи старшим! – підтакнув скривджений префект.

– І грубіянячи старшим, – машинально погодився головний дізнавач. – Ми повинні заспокоїтись й подумати… – провівши долонею правої руки по лобі, промовив він. – Нам треба зрозуміти, куди її могли заманити… – говорячи це він, несвідомо дивився на всі боки.

– Високий лорд! Нам потрібен Високий лорд! – ляснув він себе по лобі усе тією ж долонею правої руки.

– Ви мене втратили? – почувши останні слова імперського дізнавача, іронічно поцікавився Ніколас.

– Ні, не вас, на жаль… – важко зітхнув Ілберт Смартіс.

– Мені піти? – вигнув праву брову Високий лорд.

– Що-о? – здивовано витріщив очі Ілберт. – Ні, ні! Звичайно ж ні! Ви не так зрозуміли! – нервово махнув він рукою. – Ми наречену вашу втратили…

– Чергову, – «люб’язно» підказав невгамовний префект. Більш того, він із задоволенням додав би щось іще. Він навіть рота уже відкрив… Але Ельжбета обдарувала його таким поглядом, що він передумав.