Глава 13

Глава 13

– Якщо з дівчинкою хоч щось трапилося, я… я не знаю, що з вами зроблю! Хоча ні, знаю, я вас своїми руками прикінчу, щоб і самі не мучилися, і щоб честь мундира не ганьбили честь! – виказувала своїм підлеглим Ельжбета, яка була просто не в собі від люті та занепокоєння.

– Вона щойно була тут! Вона щойно була тут! Ми клянемося вам! Ми весь вечір не зводили з неї очей! І якщо ми й відволіклися, то максимум на хвилинку! Навіть на пів хвилинки! – озираючись на усі боки, наввипередки виправдовувалися два молоденькі агенти.

– Може вона того... сама? Втекла, наприклад! Або прогулятися пішла… в сад, наприклад… – припустив начальник місцевої префектури, що підійшов на шум.

– Втекла?! – скептично перепитала Ельжбета. Й тут же сама й відповіла на це питання: – Не меліть нісенітниці! Більше їй робити було нічого! І гуляти б Ганхілда теж не пішла! Бо знала, що їй загрожує небезпека! – роздратовано прокоментувала вона. – Більш того, саме тому я приставила вас до неї! Тому що їй загрожувала небезпека!  – перевівши звинувачувальний погляд на агентів, їдко додала вона.

Вважаючи себе не тільки дуже великим цабе, а й людиною, яка добре знається на слідчих справах, начальник префектури щиро, просто до самої глибини його душі, образився. Одначе він був надто політиком та аристократом, щоб відповісти на хамство столичної штучки грубістю, натомість він вирішив «забити» її залізобетонними аргументами.

– Але, якби вашу згубушку спробували потягнути силою, то, враховуючи те, скільки навколо людей – це, напевно, помітили б? – уїдливо поцікавився він. – Адже ж коли ведуть силою, людям властиво чинити опір, ну, чи кликати на допомогу, чи хоча б скрикнути від переляку, хіба не так? – солоденьким голоском іронічно додав префект. – А тому моя вам порада, Ваша Ясновельможносте, ви б таки оглянули зимовий сад… – поблажливо закінчив він.

– Дуже дякую за пораду, але вона дещо запізнилася! – огризнулася Її Ясновельможносте. – Цей сад, щоб ви знали, вже двічі просканували заклинаннями й зараз його прочісують із півсотні гвардійців, – вона судомно зітхнула. – Але ж вона ніби крізь землю провалилася! На балконі, в саду повно людей, і ніхто нічого не бачив! Вона була на балконі. Стояла буквально за три кроки від мене! І я також нічого не бачила!

– Бето, заспокойся! – схопивши жінку за плечі, запропонував Ілберт Смартіс. – Ти нічим не допоможеш дівчині звинувачуючи себе та інших!

– А також грубіянячи старшим! – підтакнув скривджений префект.

– І грубіянячи старшим, – машинально погодився головний дізнавач. – Ми повинні заспокоїтись й подумати… – провівши долонею правої руки по лобі, промовив він. – Нам треба зрозуміти, куди її могли заманити… – говорячи це він, несвідомо дивився на всі боки.

– Високий лорд! Нам потрібен Високий лорд! – ляснув він себе по лобі усе тією ж долонею правої руки.

– Ви мене втратили? – почувши останні слова імперського дізнавача, іронічно поцікавився Ніколас.

– Ні, не вас, на жаль… – важко зітхнув Ілберт Смартіс.

– Мені піти? – вигнув праву брову Високий лорд.

– Що-о? – здивовано витріщив очі Ілберт. – Ні, ні! Звичайно ж ні! Ви не так зрозуміли! – нервово махнув він рукою. – Ми наречену вашу втратили…

– Чергову, – «люб’язно» підказав невгамовний префект. Більш того, він із задоволенням додав би щось іще. Він навіть рота уже відкрив… Але Ельжбета обдарувала його таким поглядом, що він передумав.

– Я зрозумів, – кивнув Ніколас відразу ж допетравши, чому саме імперський дізнавач так зрадів, побачивши його. – Вона під моєю опікою… – додав він задумливо, тяжко видихнувши при цьому.

– Думаєте вийде? – з надією уточнив Ілберт Смартіс.

– Гарантувати нічого не можу, бо вона не народилася і не виросла на моїй землі, але я зроблю усе, що можу… – промовив він і подивившись на свою супутницю, поцікавився: – Ваша Високосте, як ви дивитеся на те, щоб прогулятися зі мною навколо замку?

– Я дивлюся на це дуже позитивно, – запевнила його принцеса.

– А я, можна я теж піду з вами? – попросила Ельжбета, жалібно подивившись при цьому не на Високого лорда, а на подругу, оскільки розуміла, що тій буде складніше їй відмовити.

Вівіан нерішуче подивилася на свого супутника.

Ніколас на мить задумався, потім посміхнувся й відповів.

– Ви ж у будь-якому випадку ув’яжетеся слідом, тому можна, але постарайтеся триматися за нами хоча б на відстані двох-трьох шагів, і поводьтесь при цьому максимально тихо. Крім цього, прошу вас також, наскільки це можливо, вірити у те, що мені вдасться її знайти. Або принаймні не дуже сумнівайтеся. Зв’язок із дівчиною в мене і так дуже слабкий, якщо взагалі є, тому краще не додавайте мені сумнівів.

– Жодних сумнівів! – дружно замотавши головами й настільки ж дружно в унісон запевнили його Ельжбета та Ілберт.

– Що ж, – усміхнувся Ніколас, – тоді запрошую і вас теж прогулятися зимовим садом, – сказавши це він відразу ж розвернувся й швидким кроком попрямував до сходів.

Відзначивши рішучість супутника, Вівіан припустила, що він, якщо й не напевно, то хоча б приблизно знає, де зникла дівчина.

– Ти щось відчув! – одночасно з надією та захопленням навіть не спитала чи припустила, а ствердно констатувала вона.

– Ні, – трохи винувато посміхнувшись, похитав головою Ніколас. – Мені просто потрібен найвищий майданчик в окрузі, звідки я міг би оглянути місцевість і, так би мовити, поспілкуватися з вітрами. Й оскільки таким майданчиком є ​​– захисна стіна, то саме до неї ми зараз і йдемо. Точніше, не до неї, а на драконодром, що знаходиться одразу за садом, де нас вже чекає Ігнашка.

Якби обставини були іншими, Вівіан напевне б заверещала від захоплення. Подумати тільки! Ще кілька хвилин і вона покатається на драконові! По-дитячому безсоромно-безпосередня, щира радість у ній й зараз стрепенулась, проте вона одразу ж була придушена занепокоєнням й почуттям провини.