Глава 12.4

Британі ніколи раніше не займала тіла іншої людини, але за життя вона була на диво допитливою дитиною: багато читала і ще більше ставила запитань. Й, оскільки її найкраща й обожнювана подруга була з сім’ї спадкових медіумів та магів смерті, то, само собою, примари, з їх особливостями та здібностями, цікавили її далеко не в останню чергу.

З цієї причини Брітані знала, що з дозволу господаря тіла, будь-який, навіть найслабший, привид здатен узяти це саме тіло під контроль.

Звичайно ж, було б непогано перш потренуватися, але... чого не дано, того не дано. Отже, усе що їй залишалося – це діяти на свій страх та ризик і вона уявила, що пірнає з урвища в річку… Що теж було не найпростішою справою, бо й цього теж Брітані ніколи раніше не робила. Ні, звичайно ж, будь її воля, вона б із задоволенням це зробила, причому аж бігцем! Але ж хто б її дозволив!

Тим не менш, уявити собі, пірнання з крутого урвища у річку, виявилося усе ж таки простіше, ніж уявити себе пірнаючою у тіло іншої людини.

Інакше кажучи, підкоряючись виключно своїй уяві примарна дівчинка пірнула...

...і, о диво, у неї усе вийшло з першого ж разу!

Але, що ще дивніше, це було лише перше диво!

Другим дивом, яке вразило Брітані навіть ще більше, ніж перше, виявилося те, що, провалившись у чуже тіло, семирічна малеча якимось чином примудрилася повністю заповнити собою тіло дорослої дівчини.

Від кінчиків пальців ніг й до верхівки. І від кінчиків пальців правої руки до кінчиків пальців лівої руки.

Були, однак, й неприємні сюрпризи.

Водночас Брітані відчула себе дуже-дуже слабкою. Такою мірою слабкою, що ледве трималася на ногах, які до того ж відчувалися настільки важкими, ніби на них були надіті багатопудові кайдани. Руки, що висіли безвільними вермішельними, до речі, здавалися, настільки ж непідйомними та ненадійними.

У першу мить Брітані навіть злякалася, що її розрахунок не виправдався.

«Невже влада лиходія чи лиходійки над тілом цієї нещасної дівчини настільки велика, що навіть її воля, яка не скована закляттям підпорядкування, не вистачить на те, щоб протистояти чужій волі?» – розгублено подумала вона.

Однак, на щастя, вже наступної ж миті вона зрозуміла, що справа не в цьому. Справа була у Ганхілді, яка усе ще продовжувала опиратися чужому впливу.

«Не чини опір! Розслабся й дозволь мені перехопити контроль над твоїм тілом, –  звернулася мала до відчайдушної дівчини. – Будь ласка, просто розслабся», – благально повторила вона, відчувши, що у відповідь на її прохання тіло дівчини лише ще дужче задеревеніло й обважніло.

– Невже ти не розумієш, дурна маленька дівчинко, що тільки поки я чиню опір, я ще можу щось змінити! – подумки відповіла Ганхілда.

Брітані хотіла сказати у відповідь, що це Ганхілда нічого не розуміє, але стрималася. І замість того, щоб відповісти образою на образу, резонно поцікавилася:

– І що саме ти розраховуєш змінити? Померти на п’ятнадцять чи двадцять секунд пізніше, ніж померла б, якби не пручалась? Ти ж сама бачиш, сама розумієш, що, попри увесь твій опір, ти сходинка за сходинкою невблаганно наближаєшся до вершини гори! Тобто, до загибелі! – дорослим, сповненим мудрості та навіть гордовитості голосом, промовила семирічна примарна малеча. – Коротше справа така: ти мені або довіряєш, або я вмиваю руки! – одночасно велично й безапеляційно пригрозила вона. Потім для більшої переконливості додала: – І ноги, і все інше!

Здригнувшись, Ганхілда подивилася вперед й… зрозуміла, що захоплена опором вона не помітила те, що безпросвітну темряву змінила білосніжна пустеля, яку вкриває імлисте сіре небо.

– Тобі залишилося подолати лише п’ять сходинок і ти опинишся на рівній поверхні. І як тільки ти на ній опинишся, у мене вже не вистачить сил тебе врятувати, – прошепотіла дівчинка. – Зважуйся, зараз або ніколи…

Майже усе її свідоме життя Ганхілді брехали. У тому числі її обманювали ті, кому вона довгі роки вірила без огляду.

І от як, скажіть на милість, їй з таким «послужним» списком, було зважитися на те, щоб повністю довіритися примарі, яка цілком могла виявитися ілюзією, підісланою до неї вбивцею?

– Три сходинки… – важко зітхнувши, з болем, розпачом та безвихіддю у голосі прошепотіла Брітані в її голові.

І Ганхілда наважилася.

Глибоко вдихнула, видихнула. І знову сказала:

– Гаразд, хай буде, що буде…

Тільки цього разу вона розмовляла вже не із примарною співбесідницею, а з собою. Вона сказала це собі.

І як тільки вона це собі сказала, тієї ж миті її важке й неповоротке тіло раптом ніби перетворилося на желе. А вже наступної – вона взагалі перестала його відчувати.