Глава 12.3

Якби це була її мама, хіба було б їй так холодно й неспокійно? Ні, не було б, впевнено відповіла вона сама собі. Поруч із мамою їй завжди було тепло та затишно. І ще світло… Точно, світло! Раптом зрозуміла дівчина. Чому немає світла? Адже там, куди пішла її мама, має бути багато світла.

– А тому що моя мама не стала б ховатися у темряві. Якби до мене прийшла моя мама, вона б прийшла в ореолі світла, – переконано пояснила Ганхілда, подумки при цьому додавши: «І тому, що я знаю, що мене хочуть вбити. От тільки не очікувала, що так скоро. Це ж треба як швидко спрацьовано! От тільки незграбно. Як її Ясновельможність й передбачала. Тепер було б непогано, щоб ця їхня незграбність мені чимось допомогла. Дуже сподіваюся, що у панів дізнавачів таємної канцелярії усе під контролем, бо боюся, що сама я не впораюся».

І, на жаль, не вірячи у власні сили, Ганхілда аж ніяк не була слабкодухою, а лише тверезо оцінювала ситуацію.

Так, той, хто вів її в невідомому їй напрямку, не зміг взяти під контроль її розум, але тіло... Тіло її їй не підпорядковувалося. Воно слухняно робило усе що від нього хотів злодій.

Ганхілда пручалася щосили, але ноги її як долали, так і продовжували долати сходинку за сходинкою.

Один проліт. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Шостий…

– Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Я не хочу! Я не хочу вмирати! Хто-небудь, допоможіть мені, будь ласка! – з жахом закричала бідна дівчина.

У повній тиші її дзвінкий, тонкий, сповнений істерики голос пролунав особливо пронизливо. На мить Ганхілді навіть здалося, що їй хтось відповів. Проте вже наступної ж секунди вона зрозуміла – це була луна.

Отже, її ніхто не чує. Отже, їй ніхто не допоможе…

–  Ганнусю, бідна, моя бідна дівчинко! Як же ж тобі, моя біднесенька, дісталося, якщо ти виросла такою недовірливою, – лагідно пожурив її голос лжематері. – Що ж до того, що темно, але ж ніч на дворі. Та й я лише привид, а не божество.

Довід звучав резонно і, якби Ганхілду не несло нагору проти її волі, вона б ним навіть задовольнялася.

– Відпусти мене, – попросила вона. – І тоді я повірю, що ти й справді моя мати.

– Але ж дорогесенька, тебе ж ніхто не тримає, – лагідно озвався голос.

Раптом перед очима Ганхілди промайнув спалах блискавки і в її відблисках вона побачила перед собою маленьку золотоволосу дівчинку з величезними сумними очима на блідому овальному обличчі.

Явлення дівчинки було таким швидкоплинним, що вона навіть не була впевнена, що справді бачила її. Однак наступної миті знову спалахнуло яскраве біле світло і золотоволоска з’явилася знову.

Губи дівчинки не ворушилися, проте Ганхілда виразно чула її голос у своїй голові.

– Тебе вже шукають, отже нам потрібно виграти час. Я зараз пірну в тебе й спробую перехопити управління твоїм тілом. Внаслідок чого, ти, найімовірніше, спіткнешся та покотишся вниз сходами. І це буде боляче. І, можливо, навіть смертельно боляче. Але це не напевно. А ось, якщо ти продовжиш йти вгору, то вже помреш напевно.

– Звідки ти це знаєш? – подумки поцікавилася Ганхілда.

– Звідти, що, впавши зі стіни, ще ніхто не вижив, і я, зокрема, – сумно відповіла дівчинка.

Ганхілда навіть гадки не мала, хто ця дівчинка, одначе при цьому вона чомусь довіряла їй. Можливо, справа була у світлі. А можливо, в очах дівчинки. Такий сум просто неможливо було б зобразити. Ні, справа була не в глибині та щирості печалі, а в тому, що сум цей був світлим.

Саме світлим. Іншого слова, Ганхілда просто не могла підібрати. Як, втім, світлою була й сама дівчинка.

– Пірнай, – дозволила вона золотоволосці. – І, хай буде, що буде.