Глава 12.2

Тільки но що, до її слуху з усіх боків долинавали приглушені вигуки захоплення, свист та гуркіт вибухів вогнів, аж раптом настала абсолютна тиша.

Погляд наляканої цим відкриттям дівчини збентежено заметався. Ні, вона нікуди не зникла і нікуди не провалилася. Вона, як і раніше, стояла на веранді, й вогні у небі над її головою, як і раніше, один за одним то розсипалися квітковими клумбами, то перетворювалися на дивовижних істот.

От тільки відбувалося це чомусь тепер у повнесенькій тиші.

«Що нова година, то й нові прикрощі. Невже я оглухла? – злякано подумала вона. Услід за чим, одразу ж сама собі заперечила. – «Ось так відразу. Раз- і усе! Навряд чи… Швидше мене просто прокляли. Хоча, нічого простого, звісно ж, ​​у цьому немає. Отож, сама я не впораюся. Потрібно кликати на допомогу» – вирішила вона і покликала.

Однак, як би сильно вона не відкривала рота, як би сильно не напружувалася – із її горла не виривалося ні слова.

«Тобто я ще й оніміла? Чудово, просто чудово! – саркастично промовила вона й раптом зіщулилася від холоду.

Не просто від холоду, а від сильного холоду.

«Ох, мамо! Мамусю! Захисти!» – подумки звернулася вона до своєї покійної матері, як і завжди у хвилини відчаю.

І здригнулася…

Тому що у відповідь на її заклик, їй відповіли ніжним, лагідним, невиразно знайомим їй голосом:

– Ганно?.. Ганнусечко моя хороша…

Голос матері вона пам’ятала не дуже ясно, а от те, як вона до неї зверталася, пам’ятала дуже гарно.

– Мамо?.. – мимоволі запитала вона одними губами.

Й відразу ж сама себе смикнула.

Але ж цього не може бути!

Мама померла. Мама померла багато років тому.

Вона не хотіла це згадувати, але згадала… Згадала, як прикрашала волосся покійниці квітами. Згадала, як стояла й дивилася на труну, що усе нижче й нижче опускали у могилу...

Чи може вона щось путає?.. Як-не-як з тих пір вже стільки років минуло…

– Ганнусю, як же ж ти виросла, зіронька моя, дитинко моя хороша… – голос звучав так ніжно та ласкаво, що у Ганхілди разом зникли усі сумніви.

Звісно ж це мама!

– Мамо, де ти?! – кинулась вона слідом за голосом.

І раптом з подивом зрозуміла, що вона більше не перебуває серед людей. Вона стоїть зовсім одна у непроглядній темряві. І їй холодно. Дуже й дуже холодно. Протверезно холодно.

– Ганнусю… – знову покликав її безкінечно дорогий голос.

– Н-ні, ти не моя мама! – відповіла голосу Ганхілда й спробувала зробити крок назад. От тільки у неї нічого не вийшло, поневолі вона усе одно йшла на звук голосу, що правда, тепер вона робила це дуже й дуже повільно.

– Н-ніі! – подібно до птаха, що мав зламані крила, сполошено забила вона руками у повітрі. – Ні-іііі!!!

Але сходинки, що виникли невідомо звідки, немовбито самі лягали їй під ноги.

– Ганнусю, дівчинко моя, невже я даремно подолала стільки перешкод?.. – сумно запитав голос – Я так хотіла зустрітися з тобою! Я так прагнула усі ці роки побачити тебе, хоча б раз торкнутися тебе, а ти, виходить, мені зовсім не рада... – з важким, сповненим вселенської печалі та докору, зітхав голос.

– Звичайно ж, я рада! – гаряче заперечила Ганхілда. – Точніше, була б рада! Але ж ти не можеш бути моєю мамою!

– Чому? – здивовано запитав примарний голос. – Тому що я померла?

– Ні, не тому, – заперечила Ганхілда, якій дуже-дуже хотілося, щоб це була її мама. Однак вона відчувала, щось не так: якось вже геть неправильно вона себе відчувала.