Глава 12

Глава 12

Ганхілда не вперше бачила феєрверк не вперше. І навіть не вдруге чи то втретє. Чи то вдесяте.

От тільки усі ці феєрверки вона бачила у далекому дитинстві. У тому далекому дитинстві, коли ще були живі її батьки. У тому далекому дитинстві, в якому вона була щасливою. Такою ж щасливою, як сьогодні. Ну, майже…

Те її щастя було безтурботним. У ньому не було місця ні смутку, ні болю. Те її щастя не мало початку. Воно просто завжди було. І, як їй здавалося, не мало кінця. Не те щоб вона про це замислювалася. Але, якби замислилася би, то їй навіть і на думку не спало б, що щось у її повному смаколиків, сміху й абсолютної батьківської любові житті може змінитися.

З чого це раптом?

З чого б це раптом вона почала думати про щось погане? Навіщо? Можна подумати, зайнятися їй було більше нічим? Ще й як було чим. Танцями. Ляльками. Іграми. Ті ж феєрверки. І ще купою інших, настільки ж безцінних й дорогих дитячому серцю, занять.

Сьогоднішнє ж її щастя було приправлене смутком та страхом. Ні, навіть не страхом, упевненістю. Вона знала, що воно не триватиме довго. Вона знала, що ось-ось обов’язково станеться щось погане. Дуже погане.

І тому правильніше було б їй бути напоготові, а не забувши про усі свої біди, печалі та страхи, захоплено витріщатися в розцвічене мільярдами вогнів небо. Так, це було б правильніше. Але вона так утомилася боятися… До того ж довкола люди. Багато людей. І усі, як один, так само як і вона, завмираючи від захоплення, охаючи та ахаючи, дивляться вгору, насолоджуючись воістину неймовірно красивим видовищем.

Заспокоєна цими думками, вона настільки захопилася грою вогню та світла, що не одразу усвідомила: вона вже кілька секунд нікого й нічого не чує…