Глава 11.1

– Дуже дякую Вам, Ваша Високосте! Хоча я й упевнений, що Ви кажете мені це виключно для того, щоб зробити мені приємне! Тому що, куди нам, провінційним лордам, до королівських феєрверків! – з лукавою усмішкою помітив він, оскільки чудово знав: не приймаючи цей комплімент, він напрошується на новий.

І він й справді напрошувався. На свій подив раптом зрозумів він. Подумати тільки, він стільки років переконував себе, що йому зовсім байдуже, що думають про нього сторонні. Що йому начхати із Захисної стіни, захоплюються ним чи ненавидять! Він переконував себе у цьому так наполегливо й самовіддано, що навіть й сам у це повірив. До цієї миті, він й справді, вірив, що для нього важить лише що думають про нього його солдати та офіцери. Що ж до інших, то вони могли йти собі і думати про нього усе, що їм тільки заманеться.

І ось на тобі, він стоїть і тане, як лід на сонці, розливаючись калюжкою від компліментів принцеси, яку ще вчора ввечері мріяв відправити першим же ж повітряним екіпажем, що трапиться йому під руку, назад до столиці.

І якби тільки це. Попри усю свою зайнятість й безліч проблем, які звалилися на нього у зв'язку з відбором, готуючись до цього балу, він не просто знайшов час приділити увагу кожній дрібниці, щоб нічого не прогаяти, він встиг звести своїми причіпками з розуму усіх, залучених до організації вечора!

Він таки напросився...

От тільки не на комплімент, а на майже допит. Йому б вже зрозуміти, що Її Високість – не звичайна дівчина, а дізнавач таємної канцелярії, а він усе ніяк не може. За що й заробляє на «горіхи».

– І скільки ж наших столичних феєрверків Ви бачили, Ваша Високосвітлосте, щоб підозрювати мене у нещирості? І скільки ж років тому це було? Років п’ять тому, чи може ще більше? – іронічно поцікавилися в нього. – І на честь чого або кого вони були? Це я цікавлюся на випадок, якщо раптом ті феєрверки, які Ви у нас у столиці бачили, я усе ж таки пропустила.

Само собою, Ніколас не чекав подібного натиску й тому оторопіло закліпав очима.

– Ну, що, отримали?! – тріумфально проголосила дівчина й залилася сріблястим сміхом. – Так Вам і треба! Знатимете тепер, як єхидствувати!

– Єхидствувати? – здивувався молодик й почухав потилицю.

– Угу, – чарівно посміхнулися йому. – Куди нам провінційним лордам, до ваших королівських феєрверків! Куди нам, провінційним лордам, до ваших королівських феєрверків! – двічі повторила вона, явно драматизуючи та окарикатурюючи його інтонації. – Що ж це ще було, якщо не підначка?!

– Ваша Високосте, але ж в мене нічого подібного навіть й у думках не було! – щиро обурився Високий лорд.

От тільки так йому й повірили.

– Еге ж, еге ж! – солоденько проспівала недовірлива Високість.

Ніколас й сам не зрозумів, чому не залишив усе як є. Адже, судячи з веселих очей й заливистого сміху, дівчина на нього особливо не сердилася.

От тільки промовчи він, і Вівіан би так і залишилася при думці, що він продовжує вважати її розпещеною балами, феєрверками та іншими розвагами принцесою. А він раптом зрозумів, що не може цього допустити. Тільки не після сьогоднішнього дня. І, тим більше, тільки не після сьогоднішнього вечора. Краще він виставить себе ласим на похвалу бовдуром, ніж дозволить їй думати, що після усього, що він сьогодні побачив, він так і не зрозумів, як сильно він помилявся на її рахунок.

– Взагалі–то, я просто напрошувався на те, щоб Ви продовжували розповідати мені який я приголомшливий та чудовий, – зніяковіло зізнався Ніколас.

І відразу ж про це пошкодував.

Ні, не тому, що йому знову не повірили. Хоча, вірніше сказати, навіть якщо б йому знову й не повірили б, він про це усе одне не дізнався би, з тієї причини що у його останні слова почула ціла купа свідків, які, як тільки він зізнався в тому, що напрошувався на комплементи, навперебій почали закидати його цими самими комплементами.