Глава 10.2

Як же ж шкода, що усе добре так швидко закінчується. От і танцювальна частина балу теж добігла кінця.

Майже усі претендентки поспішили до фуршетних столів, щоб освіжитися. Приєдналася до них і Ганхілда. Ділячись враженнями, дівчата навперебій захоплено щебетали, й у той же час зітхали, скаржачись на те, що просто валяться з ніг. Так як усі вони тільки сьогодні прибули до замку, і, через спочатку розміщення, а потім співбесіду з розпорядницею, не мали достатньо часу, щоб відпочити, у цьому не було нічого дивного.

Проте Ганхілда дивувалася. Дуже дивувалася. Бо сама вона не відчувала жодної втоми. Якби на це була її воля, цей бал взагалі б ніколи не закінчився!

Ельжбета, що увесь вечір час від часу спостерігала за Ганхілдою й тішилася разом з нею її успіху у молодих людей та гарному настрою, одразу ж помітила, як та понурилася.

– Стривай засмучуватися, – ласкаво усміхнулася вона дівчині й повідомила загадковим шепотом: – Це ще не усі сюрпризи на сьогодні...

Шепіт цей, щоправда, був із тих, що його тут же почули усі, хто стояв поруч.

Примовклі було при наближенні розпорядниці кандидатки в наречені знову збуджено загомоніли. Цікавість дівчат була настільки великою, що вони навіть про втому забули.

– За мною! – одночасно змовницьки й весело скомандувала Ельжбета. І дівчата, що горіли нетерпінням й передчуттям нового дива, без жодних питань поспішили за своєю розпорядницею крізь величезні вітражні двері на простору терасу.

Слідом за ними поспішили на терасу й інші гості.

Тераса, що вела до зимового саду, зустріла розпашілих від танців гостей та наречених прохолодою та непроглядною темрявою.

Яку, втім, буквально наступної миті підірвала феєрія сотень різнобарвних вогнів та іскор, кожна з яких, перш ніж згаснути, кілька разів змінила свою форму та колір. Тут були  і фонтани іскор, що утворювали букети квітів, і неймовірної краси візерунки, що, ніби потоки полум’я, спадали водоспадами…