Глава 10
Ганхілда була щаслива.
Вона, на яку усе її життя дивилися, у кращому разі, зі співчуттям, цього вечора знову й знову ловила на собі захоплені чоловічі та ревниві жіночі погляди. Вона, яка ще місяць тому навіть і не мріяла про те, що їй взагалі колись доведеться побувати на справжньому балу, не просто була на балу, а й танцювала! Не дуже вміло і граційно, оскільки танцювати потай від усіх її навчала ненечка, з якою, свого часу, репетирувала танцювальні па матір Ганхілди.
Втім, судячи з того, наскільки жваво її запрошували кавалери, причому усі, без винятку, і навіть по два рази, її не дуже блискучі танцювальні навички нікого не бентежили.
А вона, дурненька, боялася осоромитись. Так боялася, що цілком серйозно збиралася відмовити, якщо раптом хтось все-ж-таки запросить її на танець.
Щасливо кружляючи у черговому танці, Ганхілда посміхнулася, згадавши, з яким жахом вона входила до цієї зали. На ватяних ногах, із серцем, що стукотіло так, ніби планувало вистрибнути із грудей і крижаними руками.
Ганхілда була щаслива, попри те, що графиня попередила, що їй загрожує смертельна небезпека, котра тепер, коли вона виглядає такою гарною і щасливою, ще більш зросла. І зросте ще більше, як тільки тітка дізнається, що Ганхілда вирішила терміново вийти заміж.
Звичайно, їй було страшно. Кому б не було у її ситуації?
Однак дівчина розуміла, що пані дізнавачка, якою виявилася розпорядниця, має рацію. Щоб змусити найнятого тіткою вбивцю зробити помилку, його треба змусити поквапитися.
При цьому, на більш стислих термінах, а значить і на ризику зробити помилку, наполягатиме сама ж тітка, оскільки ніякого іншого способу перешкодити весіллю, що намічається, поки її племінниця знаходиться під опікою свого нареченого, у неї не буде. Тому що, згідно з Положенням про відбори, законним опікуном кандидаток, що беруть участь у відборі, на весь період відбору – є наречений. Більш того, згідно з цим самим Положенням про відбори, у тому випадку, якщо наречений – ще й Високий лорд, то він, як опікун своїх наречених, має повне право, якщо на те буде згода всіх зацікавлених сторін, видати заміж свою наречену за одного із своїх васалів.
Особливу іронію долі Ганхілда бачила у тому, що, якщо у них усе вийде і її усе-ж-таки не вб’ють, то причиною провалу планів жадібної опікунки стане саме той «сприятливий» збіг обставин, який та планувала використовувати як можливість не тільки безкарно позбутися Ганхілди, але й не втратити при цьому її, Ганхілди, спадщини.
Згадавши про те, на що тітка та інші її родичи перетворили її життя заради того, щоб не втратити доступу до її грошей, дівчина дала собі слово:
«От вже ні, дзуськи! Я виживу й крапка!
Й тому, більше жодних «якщо», жодних думок про смерть, жодних сумнівів у собі. Тим паче зараз, коли в мене нарешті з’явився шанс змінити своє життя! З’явилося заради чого жити!
До того ж графиня Ельжбета пообіцяла, що мене постійно охоронятимуть. І сама я буду дуже й дуже обережною!».
Рішучість за будь-що вижити, надала їй хоробрості, а чоловіча увага – впевненості у собі. І навіть більше того…
«Ах, яке ж це виявляється чудове почуття – думала вона, – ловити на собі захоплені погляди. А компліменти... Ах!»
Вона не випила ані грама алкоголю, але почувала себе зовсім п’яною.
Не те щоб Ганхілда з власного досвіду знала, як почуваються зовсім п’яні люди. Але судячи з того, що вона знала з книг та від інших, усі симптоми були у наявності: і запаморочення, і почуття, що їй море по коліна. У неї горіли щоки. Їй хотілося співати та, звичайно ж, танцювати. А ще, їй хотілося обійняти та розцілувати увесь світ. Але вона стримувала себе з усіх сил. І старалася поводитися пристойно. Тобто, не дозволяла собі нічого з того, що не дозволяли собі також і інші кандидатки в наречені. Принаймні, Ганхілда дуже й дуже сподівалася, що не дозволяє, і що нічого непристойного вона не робить.
Як же ж шкода, що усе добре так швидко закінчується. От і танцювальна частина балу теж добігла кінця.
Майже усі претендентки поспішили до фуршетних столів, щоб освіжитися. Приєдналася до них і Ганхілда. Ділячись враженнями, дівчата навперебій захоплено щебетали, й у той же час зітхали, скаржачись на те, що просто валяться з ніг. Так як усі вони тільки сьогодні прибули до замку, і, через спочатку розміщення, а потім співбесіду з розпорядницею, не мали достатньо часу, щоб відпочити, у цьому не було нічого дивного.
Проте Ганхілда дивувалася. Дуже дивувалася. Бо сама вона не відчувала жодної втоми. Якби на це була її воля, цей бал взагалі б ніколи не закінчився!
Ельжбета, що увесь вечір час від часу спостерігала за Ганхілдою й тішилася разом з нею її успіху у молодих людей та гарному настрою, одразу ж помітила, як та понурилася.
– Стривай засмучуватися, – ласкаво усміхнулася вона дівчині й повідомила загадковим шепотом: – Це ще не усі сюрпризи на сьогодні...
Шепіт цей, щоправда, був із тих, що його тут же почули усі, хто стояв поруч.
Примовклі було при наближенні розпорядниці кандидатки в наречені знову збуджено загомоніли. Цікавість дівчат була настільки великою, що вони навіть про втому забули.
– За мною! – одночасно змовницьки й весело скомандувала Ельжбета. І дівчата, що горіли нетерпінням й передчуттям нового дива, без жодних питань поспішили за своєю розпорядницею крізь величезні вітражні двері на простору терасу.
Слідом за ними поспішили на терасу й інші гості.
Тераса, що вела до зимового саду, зустріла розпашілих від танців гостей та наречених прохолодою та непроглядною темрявою.
Яку, втім, буквально наступної миті підірвала феєрія сотень різнобарвних вогнів та іскор, кожна з яких, перш ніж згаснути, кілька разів змінила свою форму та колір. Тут були і фонтани іскор, що утворювали букети квітів, і неймовірної краси візерунки, що, ніби потоки полум’я, спадали водоспадами…