Глава 9.2

– О ні! – з жахом вигукнула дівчина. – Будь ласка! Ні-iii! Ви не розумієте! Я не можу без них!

– Ще як можеш! – не погодилася Ельжбета й простягла дівчині свою долоню, на якій лежали дві прозорі лінзи, блакитні переливи усередині яких говорили про їх цілющі властивості.

– Ви не розумієте! – скрушно пробурмотіла дівчина. – Мене перевіряли! Багато разів перевіряли. І кожен раз мені казали одне й теж, що окрім спеціальних лінз, мені більш нічого не допоможе, – одночасно з журою, надією, жахом та розгубленістю у голосі промовила вона.

Розпорядниця та майстрині на це лише поблажливо усміхнулися.

– Даваймо, усе ж таки приміряємо їх, – запропонувала Ельжбета, кивнувши на долоню.

Ганхілда глибоко вдихнула й видихнула. Потім узяла тремтячими пальцями з долоні розпорядниці одну з лінз.

– Допомогти? – запропонувала Оріндей, що була, як Ганхілда вже зрозуміла, старшою з трьох дівчат.

– Угум, – кивнула вона. – Буду дуже вам вдячна.

Богиня модного одягу лагідно посміхнулася, потім взяли у руки лінзи, услід за чим з легкістю спочатку вставила магічну лінзу у ліве око дівчини, а потім у праве.

Тільки-но лінзи покрили рогівку, вони практично відразу ж стали нестерпно гарячими. В очах защипало. Світ затьмарився і з очей Ганхілди ринули потоки сліз. Вона стиснула зуби й закричала... від болю, від страху, від розчарування...

Наївна дурепа! Адже ж вона вже встигла понадіятися! Дурепа! Яка ж вона дурепа! Усе її життя було низкою невдач, болю та розчарувань! І якщо вона настільки безмозка та наївна, що усе ще продовжує сподіватися на диво... То й так їй і треба!

Аж раптом біль вгамувався.

– Ну же ж, розплющуй очі! – водночас доброзичливим й нетерплячим хором вигукнули три музи й розпорядниця.

Ганхілда обережно розплющила одне око... й відразу ж поспішно розплющила друге.

– О боги! – не вірячи своїм «новим» очам, прошепотіла вона. – Я бачу! Я усе бачу! Усе-усе бачу! – все ще не вірячи у те, що вона й насправді бачить, вона перевела погляд на дзеркало. Побачивши своє відображення й переконавшись, що їй нічого не здалося: вона бачить і вона, й насправді, красуня, не в змозі підібрати слова, Ганхілда видихнула: – Ви собі просто не уявляєте… Просто не уявляєте, що ви тільки-но що для мене зробили! – услід за чим з очей дівчини знову ринули сльози. Тільки цього разу це вже були сльози щастя. – Просто не уявляєте… – знову прошепотіла нещасна сирота, яка вже й не чекала від цього життя нічого доброго.

– Можливо, не повною мірою, – посміхнулася Ельжбета, – але, мені здається, що усе ж уявляю.

– І я теж уявляю! – запевнила Оріндей.

– І я! – підтакнула Кірен.

– І тому досить ревти! – дещо не в тему заявила Люсіль, проте її це анітрохи не бентежило. – А то ще розмажеш макіяж! – стурбовано додала вона. – Він, звичайно ж, магічний, й тому дуже й дуже стійкий! Але ти так ревеш й так ошаленіло-завзято треш пальцями та долонями по обличчю, що мені усе одно страшно!

– Ох, перепрошую, я не навмисно, вибачте, – шморгнувши носом, пробелькотіла Ганхілда і тут же пообіцяла: – Я більше не буду.