Глава 9.1

Глава 9

З’ясувавши, що ніхто не відправляє її додому, а, навпаки: з неї прийшли робити красуню, Ганхілда відразу ж зрозуміла стурбовані вирази обличчя дівчат й щиро їм поспівчувала.

Вона була впевнена: помічниці доброї феї-розпорядниці приречені на провал.

Й тому покірно зносила усі екзекуції, яким би музи макіяжу, зачіски та модної сукні її не піддавали.

Щоправда, кілька разів, коли тортури, яким її піддавали, ставали зовсім витончено жорстокими, вона поривалася зазирнути у дзеркало і одного разу їй це навіть вдавалося... От тільки толку від цього було нуль, оскільки без окулярів далі витягнутої руки вона нічого не бачила, а дзеркало від неї знаходилося, як мінімум, на відстані трьох витягнутих рук.

Можна було, звісно, попросити дати їй окуляри. От тільки, дивлячись на те, з якою несамовитою швидкістю навколо неї, у буквальному значенні цього слова, пурхали майстрині, що навіть розчервонілися від напруження і хвилювання, Ганхілда не наважалися.

Нарешті, дівчата спочатку сповільнилися, а потім й зовсім зупинилися. Слідом за чим, усі, як одна, подивилися на розпорядницю.

Подивилася й Ганхілда.

Щоправда, оскільки замовниця екзекуції знаходилася на відстані, ще більш дальній, ніж дзеркало, побачити по обличчю жінки, чи задоволена вона результатом, не змогла.

Втім, у безвісті стосовно результату жертву жорстоких тортур не залишили.

– Оріндей, Кірен, Люсіль, ви просто чарівниці! – сплеснула розпорядниця руками. – Не стійте, підведіть дівчинку до дзеркала! Нехай вона побачить, яка вона красуня!

Задоволені високою оцінкою їхньої майстерності Оріндей, Кірен і Люсіль радісно захитали головами й тут же кинулися виконувати розпорядження.

Та так завзято, що до дзеркала Ганхілду не підвели, а підіпхнули! Та ще й так грубо та різко, що жертва тортур заради краси насилу втрималася на ногах. Причому, у прямому сенсі цього виразу: ще б трохи і Ганхілда б не подивилася у дзеркало, а розбила об нього лоба.

Це було дуже й дуже неввічливо. Настільки неввічливо, що навіть звикла до зневаги й принижень Ганхілда хотіла було обуритися…

Але тут вона побачила своє відображення й начисто про це забула. Взагалі забула про усе.

Тому що із дзеркала на неї дивилася не вона, а… невідома їй вишукано-витончена, граційна красуня у сукні з темно-синього атласного шовку, по краю якого подібно до зоряного неба сяяла вишита срібною ниткою й прикрашена уламками діамантів вишивка.

Розшитий усе тією ж срібною ниткою й прикрашений усе тими ж уламками діамантів корсет візуально підкреслював досить пишні груди… Які аж ніяк не могли належати Ганхілді, бо в неї вони були більш ніж скромних розмірів.

Як не міг їй належати й точений згин плечей, до якого привертали увагу зшиті із прозорої легкої тканини рукави ліхтариком.

«Ні, ні, ні, це точно не мої плечі, – думала Ганхілди. – Мої плечі завжди були кістлявими, а руки якимись незграбними».

– Останній штрих! – раптом оголосила красуня-розпорядниця й кинувши собі під ноги, розчавила тоненьким каблучком такі ненависні Ганхілдою окуляри.

Ганхілда й справді їх ненавиділа! Ще й як! Усією душею та серцем! От тільки при цьому вона не могла без них! Вона знала це напевно! Тому що багато разів намагалася без них обходитися, але в неї нічого не виходило. Отже які не ненависні вони їй були, їй, нажаль, з ними було набагато краще, ніж без них.