Глава 8.4

– Ганнусенько, дитинко моя, може, та ну його відбір єнтот! Я про лорда єнтого там да сям порозпитувала і про нього та-аке кажуть! Таке кажуть! – хитаючи головою скорботно заголосила ненечка. – Кажуть, що душогубець він, та ще й відзначений самим демоном!

– Так вже ж і демоном? – іронічно прокоментувала Ганхілда, бо знала про схильність своєї нянечку к перебільшуванням.

– А ким же ще, якщо він вже з дюжину дівчат загубив! А вони усі такі гарнюлечки були! Красунечки писані. Стан тонкий та ладний, волосся золоте та шовковисте і при цьому чорноброві, білошкірі, а очі, що океяни! Ох, Ганнусенько, красунечко моя, загубить він і тебе! До ворожки не ходи, загубить!

Ганхілда посміхнулася і обняла нянечку. Тільки ця чиста, добра душа її і любить, тільки вона про неї й піклується.

– Мамусю! Ми ж вже обговорювали це з тобою. Перебільшують люди. Ти ж сама казала, що людям аби баяти. До того ж, я в тебе далеко не красуня писана, і волосся у мене не золоте, і брови не такі вже й чорні, і шкіра – не така вже й біла, а очі мої, мало того, що не океяни, так ще й і за окулярами їх спробуй роздивись. Й тому, люба моя ненечко, я у безпеці.

Ненечка на це спочатку важко зітхнула, а потім, знайшла-таки що заперечити:

– Але стан, стан у тебе, Ганнусенька, стрункий та ладний! – переможно заявила вона.

Ганхілда гірко посміхнулася.

– Ненечко, подивися на мене і скажи, тільки чесно, скажи, чи прийде комусь у голову, що під цим, – вказала вона на свій безрозмірний балахон, – ховається тонкий та ладний стан?

Добра жінка надто любила свою дівчинку, щоб брехати їй.

– Усе одно, піду в храм й помолюся за тебе! Усім святим свічки поставлю. Попрошу, щоб оберігали тебе, моє дитятко! – безапеляційно оголосила вона. – І ще до чаклунки однієї загляну, про яку кажуть, ніби її обереги від будь-якої напасті можуть уберегти!

– Сходи, мамусю, і святих попроси й оберіг візьми, – навіть не дозволила, а щиро попросила Ганхілда, бо у неї й самої від страху тремтіло серце. Причому їй було аж так страшно, що часом такий жах охоплював, що до горла підступала нудота й голова обертом  йшла.

Але потім Ганхілда підходила до дзеркала, бачила своє відображення, й запитувала себе: а що вона втратить, якщо помре? Усього лише своє нікчемне, безцільне, сіре та монотонне життя. Отож, може воно і на краще! Краще вже смерть, ніж подібне безпросвітне існування! Вкотре говорила вона собі й страх перед подорожжю відступав.

Ганхілда так звикла до того, що її життя безпросвітне й попереду її не чекає нічого хорошого, що навіть і не сподівалася на те, що щось хороше з нею усе ж таки може статися.

Тому, побачивши на порозі своєї кімнати красуню розпорядницю, вона відразу ж вирішила, що та з’явилася, щоб відправити її додому.

«Звичайно ж, вона відправить мене додому, – анітрохи не здивувавшись, думала дівчина. – Тому що такому опудалу, як я, навіть на відборі на виживання – не місце.

Єдине що її трохи здивувало, так це те що, слідом за розпорядницею в її кімнату впурхнули ще три дівчини.

Невже розпорядниця думала, що я відмовлюся покинути відбір й буду впиратися аж настільки, що мене прийдеться, у буквальному сенсі, виносити із замка на руках?

Трійця дівчат ж між тим вели себе все більш і більш дивно. Вони обійшли Ганхілду навколо, задумливо при цьому гмикаючи та постукуючи перша по підборідді, друга – по лобі, третя ж – почухувала потилицю.

– Скільки ви сказали у нас часу, Ваша Ясновельможність? – наморщивши лоба, поцікавилася та, яка чухала потилицю.

– Тридцять хвилин – максимум, – відповіла їй красуня-розпорядниця.

– Гм-м, – майже в унісон задумливо промовили усі троє.

– Це наказ Її Високості, – нагадала Ельжбета і для більшої значущості свого аргументу додала. – Тієї самої Високості, що улюблена дочка нашого Імператора.