Глава 8.2

Її біда була у тому, що усіх цілителей вона судила по своїх матері та бабці: і перша, і друга були з тих жриць життя, які швидше завдали б шкоди собі, ніж пацієнтові. І цьому ж навчали і її.

І так добре вони її цьому навчили, що Ганхілда свято вірила у те, що усі без винятку, кому благоволить богиня Життя – такі ж самі, якими були її матуся та бабця.

З одного боку, сказати, що Ганхілді дуже погано жилося з опікунами було б неправдою. Її сито годували. Добротно одягали. Вона мала м’яке та чисте ліжко. У її кімнаті завжди було світло, тепло та навіть затишно. Ніхто й ніколи не зачепив її навіть пальцем. І як вже було сказано вище, якщо з неї й насміхалися, то тільки поза очима.

З іншого ж боку, життя її було безцільним та безрадісним. У неї, як і в матері та бабки, був дар цілительки, але їй не дозволили піти вчитися, отже вона так і не навчилася їм користуватися. Вийти заміж за коханого чоловіка – їй теж не світило.

Хто ж полюбить таку страхолюдину, якою вона була?

Стати ж дружиною когось, кому потрібні будуть лише її гроші – вона теж не хотіла. Тітка і її чоловік, хоча й не люблять її і нікуди не випускають з дому, принаймні не б’ють її й ні до чого не примушують…

Й тому думала-думала Ганхілда, й вирішила податися у монастир.

Не в чоловічій, звичайно ж. А в жіночий.

В монастир, була впевнена вона, тим більше з даром цілительки, її точно візьмуть.

Само собою, не повідомити про своє рішення тітці вона не могла.

І отже повідомила…

Оскільки Ганхілда завжди була байдужою до грошей, вона не мала нічого проти того, щоб залишити усе, що їй належало тітці.

От тільки такий поворот подій суперечив передбаченим заповітом умовам.

У заповіті чорним по білому було прописано, що рішення Ганхілди залишити світське життя, як, втім, і її рішення залишити своє фізичне життя – кваліфікувалося як невиконання опікунами їх обов’язків.

Іншими словами: куди йде Ганхілда, туди йдуть і її гроші. Більш того, заповітом було передбачено, що, як і у випадку із заміжжям, опікун не мала права заборонити своїй підопічній вчинити відповідно до бажань підопічної.

Звичайно ж, зумій тітонька-опікунка домовитися з душоприказником свого покійного брата, вона б з радістю відправила племінницю до монастиря.

Однак оскільки лорд Каннінгем, що виконував обов’язки душоприказника, був не тільки найкращим другом батька Ганхілди, але й кришталево порядною людиною, домовитися з ним, вона не мала жодного шансу.

От тільки на нещастя Ганхілди, ось вже дванадцять років лорд Каннінгем проживав у іншому королівстві, і жадібна тітонька, яку він до речі завжди дуже недолюблював, користувалася цим на повну котушку.   

Зайве й казати, що тітонька навіть й не намагалася домовитись. Проте це їй усе одно не допомогло…

Взнавши про те, що донька його покійного друга раптом вирішила податися у монастир, лорд Каннінгем дуже зацікавився причиною такого рішення.

І так як він відчував себе винним за те, що жодного разу за той час, що жив закордоном, так і не спромігся перевірити як його підопічній живеться з тітонькою-опікункою, він вирішив невідкладно зустрітися й поговорити з Ганхілдою.