Глава 7.2

Беребра Халстейн виросла в надто великій родині, щоб дозволити собі чекати, доки щастя саме її знайде. Й тому, вона з самого початку планувала взяти Високого лорда штурмом. От тільки Беребра не була б істиною дочкою генерала, якби, по-перше, не вміла прораховувати ризики військових компаній, а по-друге, не знала, що затівати треба тільки ті битви, в яких є хороший шанс стати переможцем.

Але вона, як ми знаємо, була істиною дочкою генерала. Й тому вміла прораховувати ризики. І знала, які битви мало рацію затівати, а які – ні.

Й тому, оцінивши сили супротивниці, тобто Її Високості, та прорахувавши ризики, Бербра вирішила…

Ні. Від ідеї взяти штурмом вершину вона не відмовилася. Вона просто вирішила штурмувати… трошечки іншу вершину. Зовсім, зовсім трошечки, бо їй на око впав ніхто інший, а капітан Рафаель Маріус, який майже увесь час був поряд з Високим лордом.

Інакше кажучи, на відміну від Вігдіс Фрідлейф та інших наречених, генеральську дочку до активних дій спонукав зовсім не приклад Агнетти Віртаненської, а зміна її власних завойовницько-матримоніальних планів.

Об’єкт яких тим часом не тільки не підозрював, що в нього вже є наречена, а навпаки радів тому, що не потрапив до списку обдарованих «найвищою милостю» лордів.

От тільки від «найвищої милості», якщо вона вирішила тебе обдарувати, не так-то й легко позбавиться. Тим паче, що милость цю виховав справжній генерал!

Однак капітан цього не знав й тому спробував таки від милості… утекти.

Те, що до нього цілеспрямовано й рішуче йде одна з наречених Високого лорда, Рафаель помітив здалеку. Й тому, як істинно галантний лицар, зовсім нездатний образити даму відмовою, він… розвернувся і тільки його й бачили.

Само собою зовсім не тому, що злякався дівчини. А тому що він, будучи людиною шляхетною, відповідальною й чесною, просто не міг собі дозволити бути ощасливленим «найвищою милістю», якою він був негідний.

«Я у своїх товаришів ніколи нічого не крав і красти не буду! Тим паче наречених! – міркував він, лавіруючи у натовпі в пошуках когось зі списку «гідних» кандидатів, щоб використати цього когось як громо… Тобто, наречено-відвід.

Але від цілеспрямованої генеральської дочки, як і від долі – намагайся – не намагайся, а все одно не втечеш.

Побачивши, що кавалер різко змінив напрямок, Беребра, не переймаючись тим, що про неї можуть подумати оточуючі, прискорила крок настільки, що практично зірвалася на біг. Завдяки чому, вона не лише наздогнала втікача, а й обігнала. Причому обігнала не по прямій дусі, а по широкій.

Побачивши перед собою дівчину, що присіла у витонченому, але злегка поспішному кніксені, Маріус не повірив своїм очам. Настільки не повірив, що навіть озирнувся. Чи немає позаду нього двійника дівчини.

Виявилося, що ні, позаду нього двійника дівчини не було.

«Значить не ілюзія», – сумно подумки констатував молодий чоловік.

– Капітане, чи не могли б ви приділити мені пару хвилин вашого дорогоцінного часу? – тим часом ніжним голоском поцікавилася у нього не-ілюзія.

Рафаель приречено зітхнув й похмуро буркнув:

– Із задоволенням, леді.

Беребра розпрямилася й, сліпуче посміхнувшись, простягла руку.

– У такому разі, ходімо!

– Ходімо? – здивовано перепитав Маріус. – Куди?

Очі дівчини блиснули посмішкою.

– До фуршетних столів. А ви що думали, що я вас танцювати покличу?

– До фуршетних столів? – здивовано перепитав капітан.