Глава 7

Глава 7

Тим часом, до дівчат, що зібралися біля фуршетних столів, з більш ніж певними намірами наблизився цілий натовп кавалерів.

Не знаючі, що їм робити і як ним бути наречені Високого лорда захвилювалися й почали розгублено переглядатися. З одного боку, їм не хотілося провести увесь вечір, підпираючи стіни. З іншого ж боку, вони боялися, щ це перевірка і що погодившись на танець з іншим кавалером, вони її не пройдуть.

Одначе так думали далеко не усі.

Наприклад, спадкоємиця древнього, але збіднілого роду Агнета Віртаненська не відчувала жодних сумнівів чи невпевненості.

Вона приїхала сюди за молодим, гарним й багатим лордом. І якщо вірити розпорядниці, то будь-хто з молодих людей, які перебували в залі, був саме таким. То ж чого їй ще бажати? Хіба що блакитноокого красеня менталіста?..

Ну так от і він! Іде у її напрямі й заклично посміхається.

Аж так заклично, що Агнета не витримала і… зробила крок йому назустріч. Більш того, вона з трудом утримала себе від того, щоб не зробити ще один крок. На щастя, боги уберегли і вона зуміла не видати того, наскільки сильно вона зацікавлена у блакитноокому. І ні справа була не у гордості. Точніше не стільки у гордості, скільки у почутті гідності.

Так, їй дуже, дуже потрібен чоловік. Але ж навіщо виставляти це на показ? Правильно. Абсолютно не до чого! Вирішила вона і, зібравши усю свою волю у кулак, змусила себе відвести погляд від парубка, що цілеспрямовано йшов до неї.

Щоправда, лише на кілька секунд.

Надто вже вона побоювалася того, що поки вона зображує з себе леді незацікавленість, її майбутнього чоловіка прямо в неї з-під носа візьмуть й поцуплять інші кандидатки, яким красивий, молодий та багатий лорд більш потрібний, ніж почуття власної гідності.

Смикані та суперечливі рухи тіла його підозрюваної не залишилися непоміченими Туріном. От тільки він розцінив їх не ознакою душевного хвилювання, а нервової напругою, що була спровокована нечистою совістю. І тому не сумнівався: на нього чекає ввічлива, але рішуча відмова.

Проте дівчина, яку молодий дізнавач заочно вже звинуватив та засудив, його здивувала. Не встиг він до неї підійти і схилитися в поштивому поклоні, як її обличчя висвітлилося щирою та щасливою посмішкою. І перш ніж він навіть встиг озвучити запрошення на танець, поклавши йому руку на плече Агнета Віртаненська дзвінко та впевнено «відповіла»:

– З превеликим задоволенням!

У своїх рожевих дівочих мріях Вігдіс Фрідлейф, звичайно ж, була не проти того, щоб стати Високою леді. Еге ж, саме так, вона була тією ще мрійницею, але блаженною вона не була. Навпаки, Вігдіс була дуже розумною і дуже практичною дівчиною. Не даремно ж її татусь ледве не з пелюшок навчав рахівництву, торговельній справі та економіці! Ні, а ні трохи не даремно. Й тому подивилася Вігдіс на Агнету, що з радісною посмішкою приєдналась до Полонезу, і вирішила:

«А ну, його цього Високого лорда! Можна подумати, на ньому білий світ зійшлося! До того ж, раптом візьме, й справді, проткне мечем! Ні, ні, ні! Не потрібне їй аж таке піднебесне щастя! Вона дівчина скромна, їй цілком вистачить і звичайнісінького, рядового щастя, наприклад, такого, як ось цей гарненький лейтенантик, який прямо зараз з інтересом її розглядає... »

Беребра Халстейн виросла в надто великій родині, щоб дозволити собі чекати, доки щастя саме її знайде. Й тому, вона з самого початку планувала взяти Високого лорда штурмом. От тільки Беребра не була б істиною дочкою генерала, якби, по-перше, не вміла прораховувати ризики військових компаній, а по-друге, не знала, що затівати треба тільки ті битви, в яких є хороший шанс стати переможцем.

Але вона, як ми знаємо, була істиною дочкою генерала. Й тому вміла прораховувати ризики. І знала, які битви мало рацію затівати, а які – ні.

Й тому, оцінивши сили супротивниці, тобто Її Високості, та прорахувавши ризики, Бербра вирішила…

Ні. Від ідеї взяти штурмом вершину вона не відмовилася. Вона просто вирішила штурмувати… трошечки іншу вершину. Зовсім, зовсім трошечки, бо їй на око впав ніхто інший, а капітан Рафаель Маріус, який майже увесь час був поряд з Високим лордом.

Інакше кажучи, на відміну від Вігдіс Фрідлейф та інших наречених, генеральську дочку до активних дій спонукав зовсім не приклад Агнетти Віртаненської, а зміна її власних завойовницько-матримоніальних планів.

Об’єкт яких тим часом не тільки не підозрював, що в нього вже є наречена, а навпаки радів тому, що не потрапив до списку обдарованих «найвищою милостю» лордів.

От тільки від «найвищої милості», якщо вона вирішила тебе обдарувати, не так-то й легко позбавиться. Тим паче, що милость цю виховав справжній генерал!

Однак капітан цього не знав й тому спробував таки від милості… утекти.

Те, що до нього цілеспрямовано й рішуче йде одна з наречених Високого лорда, Рафаель помітив здалеку. Й тому, як істинно галантний лицар, зовсім нездатний образити даму відмовою, він… розвернувся і тільки його й бачили.

Само собою зовсім не тому, що злякався дівчини. А тому що він, будучи людиною шляхетною, відповідальною й чесною, просто не міг собі дозволити бути ощасливленим «найвищою милістю», якою він був негідний.

«Я у своїх товаришів ніколи нічого не крав і красти не буду! Тим паче наречених! – міркував він, лавіруючи у натовпі в пошуках когось зі списку «гідних» кандидатів, щоб використати цього когось як громо… Тобто, наречено-відвід.

Але від цілеспрямованої генеральської дочки, як і від долі – намагайся – не намагайся, а все одно не втечеш.

Побачивши, що кавалер різко змінив напрямок, Беребра, не переймаючись тим, що про неї можуть подумати оточуючі, прискорила крок настільки, що практично зірвалася на біг. Завдяки чому, вона не лише наздогнала втікача, а й обігнала. Причому обігнала не по прямій дусі, а по широкій.

Побачивши перед собою дівчину, що присіла у витонченому, але злегка поспішному кніксені, Маріус не повірив своїм очам. Настільки не повірив, що навіть озирнувся. Чи немає позаду нього двійника дівчини.