Глава 6

Глава 6

Незважаючи на те, що вона вперше за усе своє життя від початку й до кінця абсолютно самостійно сама себе збирала на бал, Вівіан залишилася цілком задоволеною отриманим результатом.

Розшита морозною вишивкою небесна блакить шовку й аквамаринова ніжність шифону, дивовижно підходили до кольору її очей. Крій сукні не тільки чудово підкреслював її тоненьку фігурку, але й у найвигіднішому світлі демонстрував її точені плечі. Декольте було не стільки глибоким, скільки кокетливим. Намисто та браслети найтоншої роботи із срібла, бірюзи та діамантів підкреслили витонченість ліній лебединої шиї та тонких зап’ясть. Діадема – білосніжну красу волосся. Сережки з сапфірами – загалом, зробили образ завершеним. У цілому ж, коштовності не тільки доповнили її образ, але й зробили її схожою на зимову фею.

– О-о-о… Я-аака ж ти вродлива! – притиснувши примарні кулачки до грудей, захоплено видихнула Брітані.

– Дякую, сонечко, – щасливо посміхнулася Вівіан і, не втримавшись, ще раз подивилася на себе у дзеркало. І…

Цілком погодилася із подругою: вона й насправді була гарною-прегарною.

Ах, як же ж їй хотілося, щоб, побачивши її, і Ніколас теж знайшов її гарною-прегарною.

З цією думкою вона широко відчинила двері й переступила поріг своїх покоїв, за якими її вже чекав... предмет її сподівань і мрій, своєю власною персоною.

Побачивши дівчину Високий лорд втратив дар мовлення.

Осяяна м’яким світлом передзахідного сонця вона здалася йому витканим з його сподівань й сонячного світла чарівничим видінням.

А от Вівіан була у вигіднішому становищі, ніж Ніколас, оскільки вже бачила його і при світлі ламп і в парадному мундирі. Отже, цілком можливо, якби вона очікувала побачити його під своїми дверима, то зуміла б скористатися цією своєю перевагою, і тоді б здатність дихати залишилася б при ній.

Але вона не очікувала.

Й тому вийшовши із вітальні, дівчина, затамувавши подих, завмерла під захопленим поглядом остовпілого й онімілого сліпуче прекрасного Високого лорда.

Настільки прекрасного, що від його краси у неї закружилася голова. Хоча справа могла бути й просто у нестачі повітря. Усе ж таки не дихати – шкідливо і для здоров’я і, у цілому, для життя.

– Вв-ви… прийшли проводити мене особисто? – зрештою, не витримавши, й судомно вдихнувши та видихнувши, зніяковіло запитала дівчина.

– Що-о? – хрипко перепитав молодий чоловік, струшуючи головою так, нібито скидав із себе морок.

У відповідь на це, гвардійці й слуги, що з цікавістю спостерігали за парочкою, багатозначно переглянулися між собою й доброзичливо усміхнулися.

– Ви прийшли проводити мене до бальної зали особисто? – повторила своє запитання Вівіан.

– Вас це дивує? – питанням на питання відповіли їй.

– А хіба не повинно? – вирішивши, що він фліртує, з надією запитала вона.

– З огляду на обставини і враховуючи те, чия ви дочка? Ні. Не повинно, – із явною іронією в голосі пояснили їй.

Голос Високого лорда усе ще звучав хрипко, та й загалом він ще не зовсім прийшов до тями й тому дав необмірковано-чесну, а не розважливо-галантну відповідь. Принаймні сам він вірив, що відповів кристально чесно.

Першим поривом Вівіан було повернутися у свої покої, зачинивши при цьому двері прямо перед носом кретина (як вона подумки тепер називала Високого лорда).

Однак присутність слуг й гвардійців змусило її передумати. Й тому вона запитала «лише» про те, як довго ще Високий лорд планує стояти стовпом й витріщатися на неї, немов баран на нові ворота.

До честі «кретина», заперечувати очевидне він не став.

– Я просто… – відкашлявся він. – Ваша Високосте, ви просто застали мене зненацька. Ваша краса, тобто… – сказавши це, «кретин» протяжно видихнув. Потім кивнув, розвернувся боком і, зігнувши руку в лікті, галантно поцікавився. – Ваша Високосте, чи не будете ви настільки ласкаві, щоб дозволити мені супроводити вас у бальну залу?

– Тепер так, тепер я буду ласкава, – усміхнулася принцеса, серце якої співало від щастя. – І дозволю.

От тільки незабаром з’ясувалося, що Високий лорд з’явився не для того, щоб супроводити свою важливу гостю до бальної зали, а для того, щоб супроводити її до малої вітальні, в якій до моменту появи в ній Вівіан, вже зібралися усі наречені.

Оформлена в лілових тонах простора вітальня малої, всупереч назві не виглядала. Протилежну від входу стіну займала анфілада, яку створювали сім величезних вітражних вікон, практично прозорі тюлеві гардини яких не приховували дивовижний вид на зимовий сад, що відкривається погляду, а лише злегка приглушували буйство його фарб.

Тим не менш, усім нареченим, що сиділи на диванчиках, до красивого краєвиду за вікнами було абсолютно байдуже. Уся їх увага була зосереджена на одна одній та дзеркалах. Точніше, на вбраннях, зачісках та дорогоцінностях суперниць та власному відображенні у розвішаних на колонах та стінах численних дзеркалах. Бо кожна із дівчат хотіла переконатися, принаймні, у своїх очах, що вона нічим не гірша за інших.

І переконувалися дівчата у цьому настільки завзято, що, коли на порозі під ручку з Високим лордом з’явилася Вівіан, і в неї, наче кинджали, встромилися відразу дев’ять оцінювальних поглядів, розгубилася та зніяковіла навіть вона, хоча вона і звикла з самого дитинства до підвищеної та упередженої до себе уваги.

На щастя, тільки-но її залишив Ніколас і її спиною зачинилися двері, тут же піднялася Ельжбета, щоб привітати її глибоким реверансом.

– Ваша Високосте, дякую вам за надану нам честь! Мати можливість бачити вас особисто – а це справжнє щастя для нас! – пробігшись багатозначно-докірливим поглядом по решті своїх підопічних, підкреслено захоплено промовила вона.

Усі до єдиної наречені були б набагато щасливішими, якби красуні принцеси серед них не було, але…

Вони були дівчатами добре вихованими, і через кілька секунд до глибокого реверансу Ельжбети приєдналося ще дев’ять глибоких реверансів.