Глава 5.4

– Кажеш хитра та досвідчена у чарах і тому підозріла… – насмішкувато дивлячись на підлеглого, підкреслено скептично уточнив Ілберт Смартіс. Після чого, глузливо блиснувши очима, поцікавився: – А може, справа у тому, що тебе так вразила краса дівчини, що ти був просто не в силах відвести від неї очей?

Турін аж задихнувся від такого припущення.

– Ваша Світлість, я… Та я… Та я просто чекав на відповідь і тому на неї дивився! Придумаєте теж! Самі посудить, куди ще мені було дивитися, як не на неї? – гаряче й переконано запевнив він шефа, напружено спостерігаючи за тим, як той оминає його по колу. – Шефе, ви чого? – напружено запитав він, помітивши не просто зацікавлений, а задумливо-вивчаючий погляд начальства, який до того ж світився лукавством. І ще в погляді начальства було схвалення, яке одразу ж й було озвучено: – А ти в нас нічого такий, гарний парубок…

– Дякую, – оторопіло буркнув Турін, відчувши, як у грудях кольнуло від поганого передчуття.

– І крім того, також молодий, багатий та вельможний! – з батьківською гордістю у голосі, додало начальство. – Інакше кажучи, усі умови дотримані. Тобто Високому лорду доведеться тобі поступитися!

– Поступитися чим? – мужньо уточнив Турін, хоча і знав, що відповідь йому дуже й душе не сподобається.

– Ні чим, а ким! Агнеттою Віртаненською! Він повинен буду віддати тобі її за наречену! – ощасливило відповіддю начальство й узяло паузу, щоб помилуватися на витягнуте обличчя та округлі очі підлеглого.

Перед очима якого, начебто йому і без цього було мало проблем, раптом з’явилися пухкі, червоні губки і витончений пальчик, що по них постукував.

Як результат, Турін густо й рясно почервонів.

Що, звичайно ж, не залишилося непоміченим.

Уголос йому, само собою, ніхто нічого не сказав, але широкі й глузливі посмішки колег й начальства повідомили йому про це ясніше й чіткіше за найгучніші слова.

– Як маленькі діти, право слово! – докірливо зиркнувши на Вівіан та Ельжбету, що, не криючись посміювалися над ним, буркотливо прокоментував молодий чоловік. Слідом за тим, перевів погляд на начальство і, щоб дати усім зрозуміти, що на відміну від них, він думає про справу, а не про те, про що вони думають, з найсерйознішим й вкрай зосередженим виглядом відрапортував: – Завдання зблизитись з підозрюваною, щоб отримати можливість підтвердити чи спростувати свої підозри, зрозумів! Дозвольте приступити?

– Дозволяю, – зітхнувши, кивнув Ілберт і відразу ж буркотливо додав: – Але попереджаю відразу! Знай міру! Бо, якщо занадто захопишся зближенням, одружишся! Зрозумів?

– Шефе, за кого ви мене приймаєте? – образився Турін. – Я ж до жінок завжди з усією повагою, а наша підозрювана ще й юна леді, до того ж! Будьте впевнені, я не з тих, хто здатний забути про таке!

Ілберт знову зітхнув.

– Так я й думав, – несхвально похитав він головою. І раптом, як гаркне: – Відповідь неправильна, агент! Агнетта Вертаненська – перш за все, «прадавня кров» з усіма наслідками, що випливають із цього визначення! Ось про що ти маєш пам’ятати! Ну що, ти усе ще впевнений, що завдання тобі по зубах?

Турін уперто кивнув й нагадав:

– У моїх жилах теж тече стародавня кров. До того ж, я теж не просто сильний, але й досвідчений менталіст. І я буду дуже й дуже обережний, отже не хвилюйтесь, шефе, – запевнив він наостанок.