Глава 5.3

– Яа-аак я-ааа ду-уума-ааю? – розтягуючи слова, перепитала вона з придихом.

– Угу, – підтвердив Турін. І для більшої ясності додав, уточнюючи: – Ви, леді Агнетта.

Агнетта Віртаненська на це сором’язливо посміхнулася й задумалась, автоматично постукуючи при цьому тоненьким пальчиком по пухким губкам.

Турин же чекав на відповідь.

Ну й поки чекав, очі його самі по собі стежили за тоненьким, витонченим пальчиком й пухкими червоними губками, по яких він постукував. Звичайно ж, що стежили його очі за губками й пальчиком виключно з метою – не прогаяти момент, коли красуня винесе нарешті вердикт.

І не те, щоб Турін аж занадто захопився любуванням, цебто очікуванням, але так вже сталося, що появу шефа у вітальні і з яким саме питанням той до нього звернувся Турін пропустив. Начисто.

– Лорде Ярвінен, чи можуть вже леді покинути вітальню, щоб встигнути переодягнутися до балу? – одночасно вкрадливо-тихий й єхидно-єлейний голос начальства, що пролунав над вухом Туріна, подіяв на нього десь так само, як би його уперіщили тупим, важким предметом по голові, тобто, запаморочливо-дезорієнтуючи.

– Ваша Ясновельможність?.. – спантеличено дивлячись на начальство, пробурмотів Турін

– Це ж треба впізнав? – єхидно посміхнувся Ілберт. – Ну так що агенте? Ви даєте своє добро чи ні?

– Я-ааа?.. – сконфужено запитав Турін.

– Так, саме ви, лорде Ярвінен, – м’яко підтвердив шеф і поблажливо-іронічно продовжив: – Нас усіх цікавить саме ваша думка. Отже, ви дозволяєте леді залишити цю кімнату чи ні?

– Так-так, звичайно ж. Звичайно ж вони можуть покинути кімнату, – енергійно закивав головою менталіст.

Отримавши дозвіл, втомлені мало того, що довгим, так ще й безглуздим сидінням красуні відразу ж піднялися зі своїх місць і поспішили на вихід.

– Панове, – звернувся головний дізнавач до гвардійців. – Сподіваюся, мені не потрібно вам нагадувати, що ви відповідаєте за кожну з цих леді головою.

Гвардійці закивали, мовляв, ні, не треба. Леді закивали, мовляв, дуже вдячні за турботу. Після чого, розпрощавшись із дізнавачем реверансами різного ступеня витонченості, залишили вітальню.

Як тільки за останньою з дівчат зачинилися двері, головний дізнавач приречено зітхнув й втомлено поцікавився:

– Отже, що тут у вас сталося?

І хоча він поставив питання так, нібито ні до кого безпосередньо не звертався, і навіть дивився при цьому у вікно. Однак Турін знав: відповідь чекають саме від нього. І його колеги, судячи з їхнього дружнього мовчання, теж це знали.

Турин зітхнув, відкашлявся і почав із самого початку, сподіваючись, що розкладені по поличках й озвучені вголос події та факти допоможуть йому і самому зрозуміти, що ж саме тут сталося.

Надії, однак, як це часто з ними трапляється, не справдилися. І Турін був змушений визнати, що на те щоб визначити джерело й зрозуміти природу кошмару, що приснився дівчатам, йому не вистачило досвіду, таланту та знань. Отже, з цієї причини в нього лише тільки одні припущення та підозри й жодних доказів…