Глава 4.3

Хвиля паніки, що накотила, спазмом стиснула горло й змусила серце пропустити удар. Каїса з жахом заплющила очі.

– Ти що ж це, більше не хочеш, щоб ми завжди були разом? – раптом поцікавився за її спиною голос коханого лорда, який якимось чином відразу ж її заспокоїв.

Вона кивнула й запевнила.

– Звісно ж хочу! Дуже хочу! Більш ніж щось інше у цьому світі!

– Тоді вчися літати! – муркнув їй на вухо Високий лорд й грубо штовхнув у спину.

Із горла дівчини вирвався несамовитий, повний жаху крик, навіть раніше, ніж вона усвідомила, що летить у прірву.

Ловіз Йорн Олліла теж летіла на крилах кохання та щастя.

Високий лорд таки її помітив. І не просто помітив. Він вибрав її із дванадцяти інших красунь. Ах, він віддав перевагу ні принцесі, а їй! Ах, як же татко з матінкою зрадіють! І брати також! І сама вона така щаслива. Така щаслива!

Ах, який же ж щасливий сьогодні день!

Щоправда, почався він не зовсім радісно.

Ловіз, звичайно ж, не чекала, що Високий лорд пробіжить, перечіпаючись і ламаючи ноги, щоб допомогти їй вийти з карети, але на те, що він хоча б ручку їй при зустрічі поцілує... вона усе ж таки сподівалася.

А він… він… лише ковзнув по ній байдужим, нудьгуючим поглядом й ледве-ледве схилив голову на знак привітання.

Проте на балу його відношення до неї кардинально змінилося.

Високий лорд вибачився. І усе пояснив їй: усьому виною була його турбота про її безпеку.

Її Ніколас побоювався, що взнай хто, про його підвищений до неї інтерес, і її могла б спіткати сумна доля його дружин і перших двох наречених. А він цього зовсім не хотів, бо вона занадто йому дорога!

Саме тому, відтанцювавши з нею два дозволені протоколом танці, він не запросив її на третій, а запропонував зустрітися у зимовому саді, для того, щоб опинитися подалі від заздрісних очей її суперниць й злих очей його ворогів.

І, звичайно ж, Ловіз погодилася! Як же ж вона могла не погодитись, якщо він надів на її пальчик не що небудь, а обручальний родовий перстень!

Який тепер вів її лабіринтами коридорів на зустріч її щастю!

Ось вона завернула в один коридор. Потім в іншій. Потім ще в один. Потім нарешті почала спускатися сходами.

Аж раптом за спиною спочатку пролунали чиїсь обережні кроки. А слідом за нами чиєсь важке дихання…

Ловіз зупинилася, прислухалася. Ні, ні яких кроків. Невже здалося? Вона обернулася. Озирнулась. Нікого.

Такі мабуть здалося… Спробувала вона себе заспокоїти. Проте страх не відпускав.

Чи може, десь тут сховався лиходій? Майнула тривожна думка. І серце від цієї думки забилося сильно-сильно.

Ловіз, яка ж ти усе таки боягузка! Сама з себе посміялася вона. Де ж тут ховатися, дурненька? Ховаються у темних закутках. А тут, куди не глянь, скрізь настільки ж ясно, як і у сонячний день.

Нікого тут нема. Мені здалося. Переконано подумала вона. І нарешті заспокоїлася.

І чому б їй було не заспокоїтися, якщо зимовий сад, де на неї чекав її коханий, вже виднівся попереду. Усього лише один сходовий проліт… Усього лише кілька сходинок і вона опиниться у його сильних й надійних обіймах. Радісно подумала дівчина й, щасливо посміхнувшись, рішуче ступила на сходинку.

Тієї ж миті хтось сильно штовхнув її в спину.

Втративши опору під ногами, дівчина сполошено закричала й, немов птах зі зламаними крилами, несамовито заколотила руками у повітрі…