Глава 4.2

Усього лише мить тому теплі, наповнені сонячним світлом, карі очі дивилися холодно та колюче.

– Як я розумію, ти теж, як і усі інші, хочеш дізнатися, чому я тебе вбив? – насмішкувато поцікавилися в неї.

Вігдіс судомно схлипнула й кивнула головою. Звичайно ж, вона хотіла це знати.

– Що ж відкрию і тобі мій маленький секрет, – криво посміхнувшись, зловісно прошепотів її вбивця і, клацнувши пальцями, явив їй своє справжнє обличчя. – Ну що, ти усе ще знаходиш мене неперевершено чарівним?

Здавалося б, вона лежить на підлозі, стікаючи кров’ю. Що може бути страшніше за це? Що може бути страшніше за неминучу смерть?

Тим не менш, побачивши справжнє обличчя чудовиська, яким виявився, Високий лорд – вона закричала. Закричала так, як навіть і не знала ніколи, що вміє аж так кричати.

Каїса Зігфріт Івар теж не йшла назустріч своєму коханню, а летіла.

– Я знала, – прошепотіла вона, заглянувши у вічі найкрасивішому у світі чоловікові. – Я знала, що ви моя доля! – на останньому слові очі її засяяли, немов зірки.

Між тим, її доля нахилилася до неї, обдавши теплим і свіжим, як запах польових квітів, диханням. Ніжно й невагомо, ніби він тримав у руках пір’їнку, Високий лорд торкнувся кінчиками пальців її обличчя й прошепотів із придиханням.

– І ти моя доля… Моя кохана… – він прошепотів їй це в саме вушко, і воно спалахнуло й почервоніло. І якби тільки вушко. Уся вона спалахнула, наче була не дівчиною, а сухою хворостиною. Услід за чим, як і належить обійнятій жарким полум’ям хворостині – затремтіла…

Високий лорд помітив це й посміхнувся. Провів долонею по волоссю. Взяв за підборіддя.

Він мене зараз поцілує! Щасливо подумала Каїса і заплющила очі.

І коханий не обманув її очікувань.

Поцілував. Спочатку у щічку, потім у куточок рота і нарешті у губи.

І перший і другий і третій поцілунки були легкими та ніжними. Занадто легкими та ніжними. Вона хотіла більше. Набагато більше. Настільки хотіла, що майже фізично відчувала біль розчарування.

Але Каїса анітрошки не образилася на занадто сором’язливого Високого лорда, тому що розуміла: вона леді і він боїться її скривдити. І розуміючи це, вона не могла не кохати його ще більше! Хоча, куди вже більше?

Яке щастя, що він теж її кохає. Адже ж кохає?

Вона розплющила очі, щоб заглянути в очі коханому й побачити в них відповідь.

Однак її коханого більше не було поряд із нею. Здивована вона почала озиратися. Але, скільки б вона не озиралася, усе було марно: його ніде не було! Він покинув її одну-однісіньку!

Проте, нажаль, найгіршим в її становищі було не це, а те… що вона стояла на самому краю Захисної стіни…

Тої самої Захисної стіни, яка з усіх боків продувалася злими північними вітрами, що тріпали волосся нещасної закоханої в чудовисько дівчини й змушували тремтіти її усім тілом. Гірше того, через вітер й слизькість крижаного покриву, босі ноги Каїси з кожною секундою усе ближче й ближче під’їжджали до краю Стіни.