Глава 4

Глава 4

Вігдіс Фрідлейф запізнювалася... й тому не йшла коридором, а буквально летіла стрімголов. Та й що ж ще їй було робити, якщо запізнювалася вона не кудись, а на бал Першого Вибору.

Вона так готувалася, так чекала, коли ж нарешті настане бал і ось на тобі – бал розпочався без неї.

Вігдіс намагалася згадати, як так вийшло, що вона запізнилася? Як так вийшло, що вона відстала від інших наречених?

От тільки, скільки не намагалася, згадати не могла.

Принаймні заспокоювала вона себе, вона точно знає, в якому напрямку їй потрібно рухатися.

Дорогу їй підказували музика, сміх й веселі голоси, що звучали з кожною секундою усе голосніше.

А ось і церемоніймейстер, який «ох який же ж він душка!», не поставивши жодного запитання і не виявивши жодного невдоволення з приводу порушення протоколу, просто відчинив перед нею двері, гучно вигукнувши при цьому:

– Молодша дочка голови Першої[1] купецькій гільдії Вігдіс Фрідлейф!

Сповнена найрайдужніших передчувань Вігдіс зробила крок у світлу, святкову залу й… мало не задихнулася від щастя.

Одягнений у парадний мундир Високий вогненний лорд, високий, мужній, й в загалі увесь такий чудовий, що аж дух захоплювало, зустрічав її прямісінько біля дверей.

О-оох! Як же ж воно так вийшло? Він же не мав знати! Якщо тільки він… О-оох! Це ж що виходить? Що він помітив її відсутність й чекав на неї? О-оох! – гарячим вихором промайнуло в її думках. – О-оох! Так ось навіщо вигадали реверанси! Для того, щоб нещасна, що задихається від збентеження, змогла отримати можливість відновити дихання! О-оох! Який же молодець цей вигадник! Вічна йому подяка!»

– Ви просто незрівнянна, леді Вігдіс, – ніжно й проникливо промовив Високий лорд у відповідь на її реверанс.

«Ой, який в нього чарівний голос! Чистий оксамит! І він назвав мене леді! А-аххх! – подумала дівчина й підняла червоне від душевного скаламучення обличчя на лорда.

Який дивився на неї не просто захопленим, але закоханим поглядом, цілуючи при цьому кінчики її пальчиків.

О-оох! Вона так розгубилася, що навіть не знала, що сказати.

Але слова, на щастя, й не були потрібні.

Її погляд усе йому сказав. І повідомила їй про це його щаслива посмішка.

О-оох!

І її вже справжній наречений запропонував їй лікоть і впевнено повів углиб зали.

Само собою, тієї ж миті натовп перед ними розступився.

Шлях виявився несподівано довгим. Однак Вігдіс, що купалася у захоплених й заздрісних поглядах, анітрохи не була проти. Навпаки. Вона насолоджувалася кожною секундою. Вона була абсолютно щаслива. Це був її ТРІУМФ! Високий лорд зробив свій вибір і тепер, ведучи її по колу, він про це усім повідомляв.

Аж раптом гострий біль обпік її сонячне сплетіння, а потім розтікся рідким полум’ям по усьому тілу. Руки Вігдіс метнулися до джерела болю й наткнулися на щось холодне, мокре й обоюдогостре…

Й перш ніж вона усвідомила, що це може бути, ноги їй ослабли. Вігдіс вчепилася у руку прекрасного як сонце лорда й заглянула йому у очі своїми розширеними від жаху й нерозуміння очами.

Усього лише мить тому теплі, наповнені сонячним світлом, карі очі дивилися холодно та колюче.

– Як я розумію, ти теж, як і усі інші, хочеш дізнатися, чому я тебе вбив? – насмішкувато поцікавилися в неї.

Вігдіс судомно схлипнула й кивнула головою. Звичайно ж, вона хотіла це знати.

– Що ж відкрию і тобі мій маленький секрет, – криво посміхнувшись, зловісно прошепотів її вбивця і, клацнувши пальцями, явив їй своє справжнє обличчя. – Ну що, ти усе ще знаходиш мене неперевершено чарівним?

Здавалося б, вона лежить на підлозі, стікаючи кров’ю. Що може бути страшніше за це? Що може бути страшніше за неминучу смерть?

Тим не менш, побачивши справжнє обличчя чудовиська, яким виявився, Високий лорд – вона закричала. Закричала так, як навіть і не знала ніколи, що вміє аж так кричати.

Каїса Зігфріт Івар теж не йшла назустріч своєму коханню, а летіла.

– Я знала, – прошепотіла вона, заглянувши у вічі найкрасивішому у світі чоловікові. – Я знала, що ви моя доля! – на останньому слові очі її засяяли, немов зірки.

Між тим, її доля нахилилася до неї, обдавши теплим і свіжим, як запах польових квітів, диханням. Ніжно й невагомо, ніби він тримав у руках пір’їнку, Високий лорд торкнувся кінчиками пальців її обличчя й прошепотів із придиханням.

– І ти моя доля… Моя кохана… – він прошепотів їй це в саме вушко, і воно спалахнуло й почервоніло. І якби тільки вушко. Уся вона спалахнула, наче була не дівчиною, а сухою хворостиною. Услід за чим, як і належить обійнятій жарким полум’ям хворостині – затремтіла…

Високий лорд помітив це й посміхнувся. Провів долонею по волоссю. Взяв за підборіддя.

Він мене зараз поцілує! Щасливо подумала Каїса і заплющила очі.

І коханий не обманув її очікувань.

Поцілував. Спочатку у щічку, потім у куточок рота і нарешті у губи.

І перший і другий і третій поцілунки були легкими та ніжними. Занадто легкими та ніжними. Вона хотіла більше. Набагато більше. Настільки хотіла, що майже фізично відчувала біль розчарування.

Але Каїса анітрошки не образилася на занадто сором’язливого Високого лорда, тому що розуміла: вона леді і він боїться її скривдити. І розуміючи це, вона не могла не кохати його ще більше! Хоча, куди вже більше?

Яке щастя, що він теж її кохає. Адже ж кохає?

Вона розплющила очі, щоб заглянути в очі коханому й побачити в них відповідь.

Однак її коханого більше не було поряд із нею. Здивована вона почала озиратися. Але, скільки б вона не озиралася, усе було марно: його ніде не було! Він покинув її одну-однісіньку!

Проте, нажаль, найгіршим в її становищі було не це, а те… що вона стояла на самому краю Захисної стіни…

Тої самої Захисної стіни, яка з усіх боків продувалася злими північними вітрами, що тріпали волосся нещасної закоханої в чудовисько дівчини й змушували тремтіти її усім тілом. Гірше того, через вітер й слизькість крижаного покриву, босі ноги Каїси з кожною секундою усе ближче й ближче під’їжджали до краю Стіни.