Глава 4.1

Глава 4

Вігдіс Фрідлейф запізнювалася... й тому не йшла коридором, а буквально летіла стрімголов. Та й що ж ще їй було робити, якщо запізнювалася вона не кудись, а на бал Першого Вибору.

Вона так готувалася, так чекала, коли ж нарешті настане бал і ось на тобі – бал розпочався без неї.

Вігдіс намагалася згадати, як так вийшло, що вона запізнилася? Як так вийшло, що вона відстала від інших наречених?

От тільки, скільки не намагалася, згадати не могла.

Принаймні заспокоювала вона себе, вона точно знає, в якому напрямку їй потрібно рухатися.

Дорогу їй підказували музика, сміх й веселі голоси, що звучали з кожною секундою усе голосніше.

А ось і церемоніймейстер, який «ох який же ж він душка!», не поставивши жодного запитання і не виявивши жодного невдоволення з приводу порушення протоколу, просто відчинив перед нею двері, гучно вигукнувши при цьому:

– Молодша дочка голови Першої[1] купецькій гільдії Вігдіс Фрідлейф!

Сповнена найрайдужніших передчувань Вігдіс зробила крок у світлу, святкову залу й… мало не задихнулася від щастя.

Одягнений у парадний мундир Високий вогненний лорд, високий, мужній, й в загалі увесь такий чудовий, що аж дух захоплювало, зустрічав її прямісінько біля дверей.

О-оох! Як же ж воно так вийшло? Він же не мав знати! Якщо тільки він… О-оох! Це ж що виходить? Що він помітив її відсутність й чекав на неї? О-оох! – гарячим вихором промайнуло в її думках. – О-оох! Так ось навіщо вигадали реверанси! Для того, щоб нещасна, що задихається від збентеження, змогла отримати можливість відновити дихання! О-оох! Який же молодець цей вигадник! Вічна йому подяка!»

– Ви просто незрівнянна, леді Вігдіс, – ніжно й проникливо промовив Високий лорд у відповідь на її реверанс.

«Ой, який в нього чарівний голос! Чистий оксамит! І він назвав мене леді! А-аххх! – подумала дівчина й підняла червоне від душевного скаламучення обличчя на лорда.

Який дивився на неї не просто захопленим, але закоханим поглядом, цілуючи при цьому кінчики її пальчиків.

О-оох! Вона так розгубилася, що навіть не знала, що сказати.

Але слова, на щастя, й не були потрібні.

Її погляд усе йому сказав. І повідомила їй про це його щаслива посмішка.

О-оох!

І її вже справжній наречений запропонував їй лікоть і впевнено повів углиб зали.

Само собою, тієї ж миті натовп перед ними розступився.

Шлях виявився несподівано довгим. Однак Вігдіс, що купалася у захоплених й заздрісних поглядах, анітрохи не була проти. Навпаки. Вона насолоджувалася кожною секундою. Вона була абсолютно щаслива. Це був її ТРІУМФ! Високий лорд зробив свій вибір і тепер, ведучи її по колу, він про це усім повідомляв.

Аж раптом гострий біль обпік її сонячне сплетіння, а потім розтікся рідким полум’ям по усьому тілу. Руки Вігдіс метнулися до джерела болю й наткнулися на щось холодне, мокре й обоюдогостре…

Й перш ніж вона усвідомила, що це може бути, ноги їй ослабли. Вігдіс вчепилася у руку прекрасного як сонце лорда й заглянула йому у очі своїми розширеними від жаху й нерозуміння очами.

[1] Купці Першої гільдії мали право торгувати всередині та поза межами Імперії оптом та в роздріб, купувати фабрики та заводи, морські та річкові судна, носити мундир. Крім цього, вони могли займатися банківською справою, мати страхові контори та укладати приватні контракти на будь-яку суму. Права купців Другої гільдії відрізнялися тим, що вони не могли торгувати поза межами Імперії, купувати морські судна, мати страхові контори та вести банківські справи. Купці Третьої гільдії мали право займатися дрібною торгівлею, виробляти дрібні ремісничі товари, купувати невеликі річкові судна, трактири, заїжджі двори тільки на території того Королівства, торгова палата якого видала їм дозвіл на торгівлю.