Глава 3.2

– Судячи з досьє, наш шеф у це вірить настільки ж свято, як і його шеф. От тільки довести їм так нічого і не вдалося. Якщо ювеліру й допомогли померти жадібні до дорогоцінних камінців двоногі, то зробили вони це дуже чисто. Так чисто, що навіть й не прикопаєшся.

– І тепер, – задумливо кивнула головою Вівіан. – Наша красуня, що за підозрілих обставин поховала вже двох престарілих наречених тут… Хммм… – похитала вона головою, недобре звузивши при цьому очі. – Які цікаві у нашого шефа, виявляється, критерії відбору наречених! Яка ж я усе таки наївна, якщо думала, що кандидатки відбиралися виходячи з критеріїв благонадійності та відчайдушності їх положення!

– Нічого ти не наївна, – з шахрайською усмішкою заперечила подруга. – Саме за цими критеріями шеф їх і відбирав, тільки при цьому він враховував також і відчайдушність своїх обставин теж! Сама розумієш, і Високий кам’яний лорд, і голова ювелірної гільдії – не самі останні люди в імперії, щоб дозволити їх безкарно вбивати. Я більш ніж впевнена, що і твій дядько, і твій батько були не дуже задоволені таким станом справ, та й сам наш шеф... Ти ж знаєш, як він ставиться до злодіїв, що вбивають із користолюбства. Як на мене, так наш Ілберт до маніяків відчуває більше співчуття, ніж до тих, хто вбиває заради наживи. Ну і, крім того, хіба тобі самій не цікаво, що родині нашої красуні знадобилося від Ніколаса? Можливо, звичайно ж, що і він сам... Усе-ж-таки Високий лорд Предвічного королівства – це дуже вигідна партія. Але навіть, якщо Іттані потрібен він сам, вона усе одно навряд чи буде діяти чесними способами. Недарма ж кажуть, що звичка – це друга натура. Якщо не сама Іттана, то батюшка її обов’язково вживе необхідних, на його думку, заходів. І ось тут ми його гаряченького й візьмемо!

– Можливо, візьмемо, а можливо й ні… – зітхнувши, поправила подругу закохана принцеса. – На мою думку в оточенні Ніколаса і так вже більше, ніж достатньо безпринципних й здатних на усе заради влади, титулу та багатства вбивць, щоб поповнювати їхні лави ще й за рахунок кандидаток в дружини!

На це Ельжбета лише співчутливо посміхнулася й знизала плечима, маючи на увазі: а що робити, робота в нас така.

– Гаразд, проїхали, – махнувши рукою, кивнула Вівіан. Слідом за чим вказала на претендентку, що виділялася зі всіх своєю передбачливістю.

«Хоча... цілком можливо, дівчина просто дуже любить читати», – подумки поправила вона себе й поцікавилася у подруги: – Що можеш розповісти мені про цю?

Подивившись на дівчину, Ельжбета наморщила лоба, відвела убік погляд й замислилась, намагаючись згадати, хто ж це така…

Вівіан з розумінням хмикнула.

Верхню частину обличчя дівчини, на яку вона вказала, прикривали величезні окуляри, а нижню – книга, яку вона так захоплено читала. Те саме, певною мірою, стосувалося також і її фігури і одягу. Крім того, що безіменна поки що дівчина була одягнена у щось безформне, що повністю приховувало достоїнства її фігури, так вона ще й сиділа так, що, хрим розбереш, якого вона зросту й тілесної конституції.

– Ганхілда Ойвіндська… здається… – через якийсь час невпевнено промовила Ельжбета, блукаючи при цьому поглядом по обличчям інших дівчат. – Хоча… я можу й помилятися… Ні. Не помиляюся. Це таки точно Ганхілда Ойвіндська! – нарешті, впевнено конституювала вона. Після чого сконфужено пояснила: – Просто на магоснімку у її досьє вона без окулярів була. І сьогодні, коли я її відвідувала, вона теж була без окулярів. Бідолашна дівчинка... знала б вона, як вони її потворять – співчутливо прокоментувала вона. Після чого несподівано навіть для самої себе раптово гаряче й пристрасно заявила: – Навіть якщо вона без них дуже погано бачить, на бал вона в них не піде! Не знаю що, але я щось придумаю! Або я буду не я! І сукню їй я теж сама виберу! І взагалі я беру над нею шефство!