Глава 3

Глава 3

Наступної миті легковажний настрій Ельжбети, немовбито вітром здуло. Пустотливі іскорки в очах змінила заклопотаність, голос з грайливого й насмішкуватого став серйозним й безпристрасним.

– Кілька років тому вона була заручена з Високим кам’яним лордом. Не з Ульріхом, звичайно ж, а ще з його дідом, – сказала вона подрузі.

– Дідом? Навіть не батьком? – здивовано перепитала Вівіан.

– Угу, дідом, дідом, – підтвердила Ельжбета. Цього разу голос її вже був не рівним та безпристрасним, а виразно багатозначним. – Заручини відбулися, як тільки Іттані виповнилося шістнадцять. Весілля мало відбутися у день вісімнадцятиріччя нареченої.

– Бідолашна дівчина… – пробурмотіла Вівіан. – Йому ж років під сто двадцять, якщо не більше, було на час його смерті!

– Навіть сто двадцять чотири! – нарочито виразно округливши очі, оголосила Ельжбета. – Тим не менш, помер він не від старості… Більш того, дідок був на диво міцненький. Отже якщо б не розбійницька стріла, що укоротила йому вік, він би ще й жив та жив. Коли його наздогнала розбійницька стріла сама здогадаєшся чи підказати?

– Якраз напередодні весілля? – з іронічною посмішкою припустила Вівіан.

– Точнісінько у точку! – з кривою посмішкою констатувала Ельжбета.

– І наші, звичайно ж, підозрівають що це Ульріх постарався, але довести, як і завжди, ніхто нічого не зміг, – знову припустила принцеса.

– Це була початкова версія, яка, втім, так і залишилася основною, – ухильно відповіла оповідачка. – Однак, була ще одна. За словами Ульріха, діду його Іттану за дружину не просто так віддали, а в обмін на три скрині, що були доверху наповнені дорогоцінними камінцями, більшість з яких становили алмази, смарагди та рубіни.

– От тільки Ульріху, як особі зацікавленій у смерті діда, зрозуміло, ніхто не повірив. Але потім трапилося дещо ще і наші задумалися?.. – знову припустила Вівіан.

– Шеф би тобою пишався! – насмішкувато похвалила подругу Ельжбета. – Твоя рація, сталося дещо ще. Не минуло й двох років, як красуня Іттана знову зазбиралася заміж. І вгадай, кому пощастило цього разу?

– Пробач, – розвела руками Вівіан. – Я дуже здогадлива, але не настільки, тому не томи, а то я тобі знову пригадаю мою ванну!

– Цього разу її пообіцяли віддати за дружину голові гільдії ювелірів! – переможно вигукнула Ельжбета.

– Ні, я усе-таки дуже й дуже здогадлива! Бо я знаю, що було далі! – нарочито гордо й урочисто вигукнула Вівіан. Потім голосом оповідачки страшних історій на ніч додала: — Він теж помер. І помер лише після того, як придбав за ринковою ціною три ящики з дорогоцінними камінцями, походження яких підтверджувалося лише шлюбним договором, про який лорд Рагнвальдський попросив свого майбутнього зятя нікому не розповідати. І той погодився, бо дуже вже йому хотілося молоду та гарну дружину. Але це знову ж таки здогади, не підтверджені жодним документом.

– Як? Як ти здогадалась?! – притиснувши руки до серця, з удаваним придихом у голосі спитала Ельжбета.

– Розумієш, Бето! – насилу стримуючи сміх, нарочито гордовитим тоном промовила Вівіан. – Це унікальний дар! Якому не можна навчитися! З яким можна лише народитися. Тому пояснюй, не пояснюй… – навмисне манерно-зарозуміло промовила вона, махнувши при цьому розчепіреними пальчиками. Потім серйозним голосом поцікавилася. – Отже, усе-ж-таки мій батько мав рацію, й голові гільдії ювелірів допомогли померти таки ні ті камінці, що були у нього в нирках, а зовсім інші камінці!

Ельжбета хмикнула.

– Судячи з досьє, наш шеф у це вірить настільки ж свято, як і його шеф. От тільки довести їм так нічого і не вдалося. Якщо ювеліру й допомогли померти жадібні до дорогоцінних камінців двоногі, то зробили вони це дуже чисто. Так чисто, що навіть й не прикопаєшся.

– І тепер, – задумливо кивнула головою Вівіан. – Наша красуня, що за підозрілих обставин поховала вже двох престарілих наречених тут… Хммм… – похитала вона головою, недобре звузивши при цьому очі. – Які цікаві у нашого шефа, виявляється, критерії відбору наречених! Яка ж я усе таки наївна, якщо думала, що кандидатки відбиралися виходячи з критеріїв благонадійності та відчайдушності їх положення!

– Нічого ти не наївна, – з шахрайською усмішкою заперечила подруга. – Саме за цими критеріями шеф їх і відбирав, тільки при цьому він враховував також і відчайдушність своїх обставин теж! Сама розумієш, і Високий кам’яний лорд, і голова ювелірної гільдії – не самі останні люди в імперії, щоб дозволити їх безкарно вбивати. Я більш ніж впевнена, що і твій дядько, і твій батько були не дуже задоволені таким станом справ, та й сам наш шеф... Ти ж знаєш, як він ставиться до злодіїв, що вбивають із користолюбства. Як на мене, так наш Ілберт до маніяків відчуває більше співчуття, ніж до тих, хто вбиває заради наживи. Ну і, крім того, хіба тобі самій не цікаво, що родині нашої красуні знадобилося від Ніколаса? Можливо, звичайно ж, що і він сам... Усе-ж-таки Високий лорд Предвічного королівства – це дуже вигідна партія. Але навіть, якщо Іттані потрібен він сам, вона усе одно навряд чи буде діяти чесними способами. Недарма ж кажуть, що звичка – це друга натура. Якщо не сама Іттана, то батюшка її обов’язково вживе необхідних, на його думку, заходів. І ось тут ми його гаряченького й візьмемо!

– Можливо, візьмемо, а можливо й ні… – зітхнувши, поправила подругу закохана принцеса. – На мою думку в оточенні Ніколаса і так вже більше, ніж достатньо безпринципних й здатних на усе заради влади, титулу та багатства вбивць, щоб поповнювати їхні лави ще й за рахунок кандидаток в дружини!

На це Ельжбета лише співчутливо посміхнулася й знизала плечима, маючи на увазі: а що робити, робота в нас така.

– Гаразд, проїхали, – махнувши рукою, кивнула Вівіан. Слідом за чим вказала на претендентку, що виділялася зі всіх своєю передбачливістю.

«Хоча... цілком можливо, дівчина просто дуже любить читати», – подумки поправила вона себе й поцікавилася у подруги: – Що можеш розповісти мені про цю?