Глава 3.1

Глава 3

Наступної миті легковажний настрій Ельжбети, немовбито вітром здуло. Пустотливі іскорки в очах змінила заклопотаність, голос з грайливого й насмішкуватого став серйозним й безпристрасним.

– Кілька років тому вона була заручена з Високим кам’яним лордом. Не з Ульріхом, звичайно ж, а ще з його дідом, – сказала вона подрузі.

– Дідом? Навіть не батьком? – здивовано перепитала Вівіан.

– Угу, дідом, дідом, – підтвердила Ельжбета. Цього разу голос її вже був не рівним та безпристрасним, а виразно багатозначним. – Заручини відбулися, як тільки Іттані виповнилося шістнадцять. Весілля мало відбутися у день вісімнадцятиріччя нареченої.

– Бідолашна дівчина… – пробурмотіла Вівіан. – Йому ж років під сто двадцять, якщо не більше, було на час його смерті!

– Навіть сто двадцять чотири! – нарочито виразно округливши очі, оголосила Ельжбета. – Тим не менш, помер він не від старості… Більш того, дідок був на диво міцненький. Отже якщо б не розбійницька стріла, що укоротила йому вік, він би ще й жив та жив. Коли його наздогнала розбійницька стріла сама здогадаєшся чи підказати?

– Якраз напередодні весілля? – з іронічною посмішкою припустила Вівіан.

– Точнісінько у точку! – з кривою посмішкою констатувала Ельжбета.

– І наші, звичайно ж, підозрівають що це Ульріх постарався, але довести, як і завжди, ніхто нічого не зміг, – знову припустила принцеса.

– Це була початкова версія, яка, втім, так і залишилася основною, – ухильно відповіла оповідачка. – Однак, була ще одна. За словами Ульріха, діду його Іттану за дружину не просто так віддали, а в обмін на три скрині, що були доверху наповнені дорогоцінними камінцями, більшість з яких становили алмази, смарагди та рубіни.

– От тільки Ульріху, як особі зацікавленій у смерті діда, зрозуміло, ніхто не повірив. Але потім трапилося дещо ще і наші задумалися?.. – знову припустила Вівіан.

– Шеф би тобою пишався! – насмішкувато похвалила подругу Ельжбета. – Твоя рація, сталося дещо ще. Не минуло й двох років, як красуня Іттана знову зазбиралася заміж. І вгадай, кому пощастило цього разу?

– Пробач, – розвела руками Вівіан. – Я дуже здогадлива, але не настільки, тому не томи, а то я тобі знову пригадаю мою ванну!

– Цього разу її пообіцяли віддати за дружину голові гільдії ювелірів! – переможно вигукнула Ельжбета.

– Ні, я усе-таки дуже й дуже здогадлива! Бо я знаю, що було далі! – нарочито гордо й урочисто вигукнула Вівіан. Потім голосом оповідачки страшних історій на ніч додала: — Він теж помер. І помер лише після того, як придбав за ринковою ціною три ящики з дорогоцінними камінцями, походження яких підтверджувалося лише шлюбним договором, про який лорд Рагнвальдський попросив свого майбутнього зятя нікому не розповідати. І той погодився, бо дуже вже йому хотілося молоду та гарну дружину. Але це знову ж таки здогади, не підтверджені жодним документом.

– Як? Як ти здогадалась?! – притиснувши руки до серця, з удаваним придихом у голосі спитала Ельжбета.

– Розумієш, Бето! – насилу стримуючи сміх, нарочито гордовитим тоном промовила Вівіан. – Це унікальний дар! Якому не можна навчитися! З яким можна лише народитися. Тому пояснюй, не пояснюй… – навмисне манерно-зарозуміло промовила вона, махнувши при цьому розчепіреними пальчиками. Потім серйозним голосом поцікавилася. – Отже, усе-ж-таки мій батько мав рацію, й голові гільдії ювелірів допомогли померти таки ні ті камінці, що були у нього в нирках, а зовсім інші камінці!

Ельжбета хмикнула.