Глава 2.5

– Бідолашний шеф?! Ти це серйозно?! – пирхнула Ельжбета. – Знайшла, кому співчувати! Бідолашна я і усі ті, хто потрапив йому під гарячу руку! Ти б його чула, Ві! Ти б його бачила, Ві! Я, наприклад, таким шаленим його ще ніколи не бачила і не чула. Він назвав мене млосною пані з вищого світу, а Турина й Закері – бездарами та нехлюями?! Уявляєш?

Вівіан уявляла… Ще й як уявляла!

Тим паче, що знала: їхній шеф був не з тих, хто розкидався несправедливими епітетами у запалі поганого настрою. Навпаки, їхній шеф був взірцем стриманості й такту. Інакше кажучи, їй навіть страшно було уявити, що повинно було статися, щоб довести завжди спокійного й незворушного Ілберта Смартіса аж до такого сказу!

– От як, – кивнула вона з кривою усмішкою. – Вибач, я не знала, що вам аж так перепало поганого настрою від шефа. Співчуваю. І тепер повністю розумію й підтримую твоє бажання змусити шефа забрати несправедливі слова назад. Отже чим зможу, тим допоможу. А ти мені за це розповіси усе, що дізналася про своїх підопічних з їхнього досьє. І почни, будь ласка, з ось цієї, – вказала вона на золотоволосу дівчину вражаючої краси.

– З неї?! – нарочито сильно здивувалася Ельжбета. – А чому саме з неї? Ах, так, звича-аайно ж… – простягла вона, з глузливою посмішкою поглядаючи на подругу й постукуючи при цьому вказівним пальчиком по витягнутих у трубочку губах, – вона ж так схожа на Маріцу… От тільки ця, на відміну від Мариці, усе ще незаміжня. І ще… що не менш важливо – юна та свіжа, як сніг, що тільки-но що випав.

– Як же добре ти мене знаєш, – іронічно зауважила Вівіан. – От просто відразу бачиш наскрізь! Так, твоя рація: вона дуже схожа на Маріцу. І це мені не подобається. Але не тому, що я боюся конкуренції, а тому, що підозрюю, що ця схожість – жодного разу не випадкова.

Коли Ельжбета була неправа, вона це завжди визнавала.

– Твою ж споконвічну! – вилаялася графиня й стукнула себе долонею по лобі. – Твоя правда! У мене лише одне запитання, чому я не подумала про це? – самокритично прокоментувала вона.

– Це було риторичним питанням, як я розумію? – глузливо поцікавилася принцеса, задумливо вивчаючи златокудру богиню, що сиділа на підвіконні. Розмірковуючи, що ця, на відміну від Мариці, була богинею не родючості: для богині родючості, вона була занадто юною та субтильною, а скоріше, богинею ранкового світанку.

– Продовжуєш знущатися? – насуплено огризнулася Ельжбета. – Добре… добре… я тобі це ще пригада-ааааю! – навмисне скривдженим тоном додала вона. Слідом за чим пирхнула й обвинувально припечатала: – Теж мені подруга називається! Таких подруг мати, вороги – не потрібні!

– Я заради тебе пожертвувала вже приготовленою ароматною ванною, що зазивно підморгувала мені пінистими покривами! – нагадала Вівіан. Потім високо задерши гарний носик і закотивши до стелі очі, в яких стрибали чортики, додала: – Ну і хто з нас після цього подруга, а хто так тільки називається? Тому, так, знущаюся! Бо маю на це повне право! – сповнена праведної переконаності оголосила вона і тут же, наче між іншим, поцікавилася: – Отже, що там, з Марицею номер два? Що ми про неї знаємо?